|
|
"Карта", "Небезпека", "Я телефоную з Беніну!" |
("Карта", "Небезпека", "Я телефоную з Беніну!")
Карта
Побачив у метро хлопця, що цілував карту Монреалю. Як раз на місці Старого Порту. Думаю, чого це він? Придивився: між картою і хлопцем - мініатюрна дівчина. Романтика?
Небезпека
Зима. 8 година вечора. Темно.
Я йду по полю. Літом це зелена
галявина, а зараз - сніжне поле. Посередині -
школа. Там нікого не має, бо канікули. Прохід між двома корпусами. Зліва стіна,
справа стіна. Жодного перехожого. Тільки крижаний вітер.
Раптом чую дикі вигуки та обертаюся. Прямо на мене несуться три здоровенних чорношкірих хлопці. Один махає над головою важкою тростиною. Тікати запізно.
Ну ось і все. Прийшов мій кінець. І треба ж було для цього залишити Одесу? Але ж яка дурна смерть!
Приготувався подорожче продати життя. Відшукав у кишені ручку: якщо встигну вдарити, проживу ще кілька секунд.
Хлопці вже у двох метрах... у метрі... поруч.
З шумом і реготанням вся трійця проноситься у двох сантиметрах від мене. Пробігши
ще метрів з 10, вони починають грати у чехарду: один нахиляється, а решта через
нього стрибає. На мене - нуль уваги.
Ось вам і бьєнвеню а Монреаль.
P.S. Пройшло кілька років. Був вечір і дрібний дощ. Я біг за автобусом. Автобус збирався від'їжджати і я додав ходу. Немолодий, трохи повний чоловік, що йшов переді мною, раптом стрибнув у бік і повернувся до мене, випнувши груди колесом. Він був весь напружений. За виглядом - скоріш росіянин. "Ні, мсьйо, - гукнув я французською, - це я на автобус запізнююся!". І побіг собі далі. Не знаю, чи він мені повірив...
"Я телефоную з Беніну!"
Студентський гуртожиток, 3 година ночі. У кімнаті дзвонить телефон. Неохоче
прокидаюся.
- Добридень, - каже голос - попросіть Мохамеда, будь ласка.
Досить чиста французська мова. Лише легкий африканський акцент.
- Вибачте, -кажу, - ви помилилися. Ніякого Мохамеда тут немає.
- Але мені дуже потрібно з ним поговорити! Я дзвоню з Беніну...
- Мсьйо, я все розумію, але це невірний но...
- Це дуже важливо! Його мати померла!
Стає вже не до жартів. Але що робити.
- Мсьйо, мені дуже шкода. Але у цій кімнаті Мохамеда немає. І я точно знаю, що
хлопця, що мешкав тут до мене, теж звали інакше.
- Вибачте, мсьйо. Але... може ви його всеж-таки знаєте? - він назває прізвища.
- Ні, не пригадую. Взагалі, не знаю жодного бенінця. Знаю кількох сенегальців,
але навряд чи це допоможе...
- А може десь серед ваших сусідів?..
Це замкнуте коло. Починаю думати, скільки може коштувати міжнародна розмова. Та
ще й для мешканця Африки...
- Я вас розумію і мені дуже шкода. Але тут гуртожиток. Сотні студентів з
десятків країн. В нас тут напевно багато Мохамедів, але власне з вашим сином я
не знайомий...
- Я розумію... Але... Якщо ви його десь зустрінете... Мохамеда з Беніну...
Скажіть, що йому телефонував батько...
За півгодини - новий дзвінок.
- Hello! I'm calling from Australia! Could I speak to John?
Тон був бадьорий, веселий. Добре, що хоч у Австралії ніхто не помер.
Я пояснив австралійцю, котра тепер година. Він вибачився і повісив трубку.
© Євген Лакінський (Eugene Lakinsky)
|
|
|