Лютий, 1933 року. Невеличке селище на Пiвднi України стояло неначе зачароване...Снiг покрив усе: товстi та розлогi акацiї, стрункi тополi, вишневi та абрикосовi садки, невисокi хатини, городи. Щойно зiйшло сонце, снiжинки iскрилися, вигравали срiблястими вiдтiнками, але ця краса зовсiм нi кого не радувала. У свiжому повiтрi iнодi чувся трiск гiлок, якi з несамовитою силою ламалися i падали вiд нестерпного снiгового грузу. Цей трiск вiдлунювався стогоном. Незвичайна тиша рiзала слух, не давала спокою. Не було видно жодної пташинки, жодного слiду тварини на снiгу... Не гавкали собаки. Такою холодною зимою не з усiх димарiв iшов дим.
Восьма година ранку, але дорiжки не були протоптанi, люди не ходили вулицями, дiтлахи не поспiшали до школи...
Село проснулося вiд несамовитого крику. Це кричала Марiя Гриценчиха. Вона ще в листопадi похоронила чоловiка та двох дiточок, а ще двоє пухли вiд голоду у холоднiй хатi. Марiя бiгла вулицею в однiй грязнiй рванiй сорочцi, заповстане волосся розсипалося по плечах, переляканi очi щось шукали. Жiнка падала у снiг, розгрiбала його босими ногами, пiднiмалася i знову якась невiдома сила несла її вперед:
- Оленочко, донечко моя, хоч тебе я врятую, ти не помреш, я не допущу цього! - Знову спотикнулася об щойно зламану здоровенну гiлку, зрадiла, що знайшла її. З криком та плачем Марiя потягла знахiдку до убогої землянки. Невдовзi вiд хати Гриценкiв селом понiсся грюкiт, який довго не припинявся. Мабуть, жiнка рубала дрова, бо iз димаря потягся дим стовпом. Божевiльний крик та стогiн чувся ще дуже довго.
У Марìї майже не лишилося сусiдiв. Ще на Водохрещення померли голодною смертю старi Бондарчуки, якi так i лежали у замерзлiй хатi. Голова Сiльської Ради обiцяв похоронити їх, коли вiдтане земля. Небiжчики з'являлися майже щодня, вони чекали весни, бо нiхто iз односельцiв не мав сили копати ями.
Єдиною сусiдкою була Катерина Чиж, десятирiчна дiвчинка, яка уже тиждень жила сама. Її
батьки пiшли жебракувати, та так додому i не повернулися. Дитина мерзла у холоднй хатi - пiч з"їла усе добро, нi вiд чого не вiдмовлялася. Аби зiгрiтися, Катруся кидала туди все, що можна було спалити. Запаси їжi скiнчилися ще позавчора.
Виснажене голодом дитя, почувши той галас, зiбрало усю свою силу, щоб вийти на вулицю. Катрусю чомусь потягнуло до хати Гриценкiв:
- Тiтонько... - ледве прошепoтiла дiвчинка, бо вiд голоду у неї пропав навiть голос.
- Чого тобi? - запитала жiнка, злякавшись нежданої гостi.
- Вiдрiжте менi мiй пальчик, бо вiн не вiдкусюється... Я дуже їсточки хочу...
Тiтка Марiя зайшлася страшним смiхом. Цей смiх краяв i без того знiвечене дитяче серце. Потiм божевiльна жiнка подивилася на сусiдку поглядом повним любовi та тривоги:
- Заходь, Катрусю, я тебе нагодую. Зараз i Оленку пiднiмемо, скоро вона видужає...
.
Катерина нiчого не чула, вона зайшла до хати i попрямувала до печi. Її очi ожили, опухлi ноги вже не здавалися такими важкими. Тiтка Марiя почала витягувати тарiлки з мисника i говорила, нiби сама до себе: "Заходь, заходь, дiвчинко, та не дивуйся, що Свiтланки в хатi. Вона пiшла вiд нас, пiшла, щоб допомогти. Та це й на краще, бо вона втекла вiд цих нестерпних мук. А ось Оленка залишилася, вона не буде мучитися..."
Жiнка метушилася, поставила на стiл миски, пiдбiгла до хворої доньки, витерла прозору рiдину, яка стiкала iз потрiсканих опухлих нiжок, поцiлувала свою донечку:
- Не сумуй, моя рiдненька, тепер усе буде добре... Я тобi обiцяю. Нехай Свiтланка нас прощає, їй уже однаково...
Тим часом Катруся ледве дочовгала до печi. Її тiло мучив нестерпний голод, тому сором та пристойнiсть кудись зникли, залишився тiльки iнстинкт. .. У казанi щось кипiло, а в головi паморочилося вiд обiцяного тiткою Марiєю снЄiданку. Дiвчинка вiдкрила кришку i вiдразу втратила свiдомiсть...
Прийшла весна. Село почало оживати. Один Бог тiльки знає, як людям удалося пережити цю страшну зиму. Кажуть, що Катруся та Оленка одужали, у них навiть щiчки порожевiли.
Небiжчикiв хоронили усим селом у величезнЄй братськiй могилi. Старих Максимчукiв у хатi не знайшли. Може до них голоднi собаки добралися? Хоча де тим собакам узятися, якщо у хатах навiть мишей не було, не встигли повтiкати...
До Гриценчихиного несамовитого крику та плачу односельцi почали звикати, тiльки дiвчатка вiдводили свої оченята та ховалися у хатi вiд пiдозрiлих людських поглядiв... Та Марiя не зважала нi на кого, вона ходила полями, збирала рiзнi трави та годувала ними своїх дЄiвчаток. Свирiпа, калачики, лобода, заячi вушка, кiнський щавель - усi цi "ласощi" вродили того року на радiсть та добро.
"Лободи накришила,
Соломи натовкла,
Потiм плецки спекла.
От i їжа отака." - приспiвувала жiнка блукаючи степовими стежками, хоча сама млiла вiд голоду та якогось тяжкого тягара, що не давав їй нi спати, нi жити, нi дихати...
Померла Марiя мiсячної червневої ночi. Її знайшли на пшеничному полi за селом.
Голодний шлунок не витримав перенавантаження, а колоски були такi соковитi, як молочко. Кишенi цiєї жiнки були натоптанi молоденькими колосочками, такими нiжними, м"ягенькими i, мабуть, смачними. Вона лежала з вiдкритими очима, неначе дивилася в небо,
Люлi-люлi байбайриш,
Пiшла мати по комиш,
Наломала комишу,
Наварила кулiшу.
Аа-аа-а.
Що вона думала перед смертю? До кого був звернений цей погляд, направлений у пiднебесся? А хто його знає!