Замість передмови: Усі ми - діти іммігрантів. Інакше народилися б у Східній Африці, де виникла перша людина. Але мова не про це...
Людина, що переселяється за західний кордон, перетворюється на "емігранта".
А емігранти - це такі люди, що "вчать нас жити". При§жджають зі свого Закордону - і вчать. А інколи - по інтернету.
Лають усе наше: " В Укра§ні - бардак і хамство! А в нас, за кордоном, цивілізація!"
Всі знають, що в Укра§ні бардак і хамство, але коли таке каже при§жджий, хочеться відправити його кудись далеко: "Ну то й забирайся до своє§ цивілізаці§! А ми тут живемо, як вміємо!"
А ще вчать патріотизму. У 1990ті роки одна пані з Канади жалілася по телевізору: "Вас дуж'є дуж'є важько Rозуміти, бо в вас дуж'є зRусифікоwана мова!" Це дратувало: легко бути патріотом у Канаді. А спробуй любити Укра§ну, коли щодня бачиш усі недоліки: народові все байдуже, влада краде, мафія керує, міліція гірша від рекетирів, національне відродження монополізували карикатурні патріоти - і як це змінити невідомо. А тут тебе ще й вчать з-за кордону.
Один емігрант, що по§хав ще за Союза, дуже обурився: на форумі написали, що у 90ті роки в Укра§ні було важко жити.
Емігрант резонно пояснив: у ті ж роки у Канаді один маніяк застрілив кількох людей, одна жінка впала під по§зд у метро, продукти подорожчали на кілька відсотків, ціни на житло піднялися... А ви кажете: в Укра§ні було важко! Заткайтеся! Не поливайте Вітчизну брудом!
Інші навпаки, лають закордон. Тут люди тупі і примітивні, а нашим заздрять! Бо ми - освічені і культурні! Тож нас і тримають за другий сорт: маємо чистити туалети. Але до Укра§ни все одно не повертаються.
Живучи в Укра§ні, я емігрантів недолюблював. Потім сам став емігрантом.
Кажеш, бува: "У Києві зима холодніша, ніж у Одесі"
А тобі: "Діяспора! Втік звідси - то й мовчи! Сиди у сво§й 'цивілізаці§'!"
Хочу вас завірити: ми, емігранти, не такі вже погані. Просто в нас сво§ професійні хвороби. Програміст носить окуляри, шахтар лікує легені, а емігрант займається патріотизмом. Або ж космополітизмом.
Чому так? А тому, що еміграція - це ще й імміграція. Їдете не тільки звідкись, а й _кудись_.
Часто чуєш: "Я емігрую за кордон". Так, ніби Закордон - це така кра§на. Навіть не кра§на, а пустеля. Посеред пустелі - два хмарочоси. На одному написано: "Укра§нська Діяспора на Закордоні", а на іншому - "Брайтон Бич". Поміж ними ходять цивілізовані іноземці і говорять іноземною мовою. Варто вивчити цю мову - і ти свій.
Насправді, усі кра§ни різні. Усі мови різні. В кожного народу - своя культура. Своя історія. Сво§ неписані правила.
Це все дуже дуже складно. Вдома ми інстинктивно знаємо, що прийнято, а що ні. На рівні рефлексів. У новому суспільстві це не гарантовано.
Французька культура - це не тільки Альбер Камю і Едіт Піаф, а й тисячі неписаних норм. Так само - британська, німецька, англоканадська, квебекська, американська...
Ви вважаєте, що американці - безкультурні? Тоді запитання: який відсоток жартів з "Форест Гамп" ви розумієте?
Всюди своя історія: половину §§ не знайдеш у підручниках.
Мова - окрема пісня. Знайомі харків'яни - студенти-медики - дуже сміялися. По§хали на хімічну олімпіаду - а там африканський студент. Усі мали привезти сво§ препарати, а африканця забули попередити. І він не зміг взяти участь. Дуже обурився і каже: "Я - люччи студент!"
Тут усі і розсміялися. Правда весело? Мало того, що без препаратів, та ще й неправильно вимовляє слово: "лучший"! Га-га-га!
У Канаді я бачив чимала "люччих" студентів. Наших - Духовних і Освічених. неправильно розуміли завдання, не відразу помічали важливі деталі... В результаті - загублений час, гірші оцінки.
З себе вони чомусь не сміялися. Навпаки, обурювались.
На роботі теж чимала наших "люччих" - це тих, кого взагалі туди взяли.
Але наші люди горді: радше помруть, ніж визнають проблему.
- В мене - ніяких проблем із мовами!!! - каже людина, що говорить із сильним акцентом і грубими помилками. - І з інтеграцією ніяких проблем!!! Ніяких, чуєте?!! Усе розумію, усе знаю!!!
Інший варіант:
- Місцеві люди - тупі, і система в них дурна! Ми для них занадто розумні! Це не я завалив екзамен, це запитання були ідіотські!
А є ще й третій варіант, менш парано§дальний (хоча, як сказати?) :
- Я - укра§нець і тим пишаюся. Так, в мене акцент і мовні помилки - бо я Укра§нець! Мені важко інтегруватися до місцево§ культури - але я Укра§нець, шаную СВОЄ! Я багато у чому програю місцевим - та й грець із цим! Бо Я - УКРАЇНЕЦЬ!!!!!!!!!!
Різниця лише у розмірі літер і у кількості знаків оклику. В активістів укра§нських громад знаків оклику багато, а у тих, хто намагається інтегруватися - мало. Але ідея та сама.
Тобто: людина не ігнорує проблеми і не списує §х на інших.
І, у принципі, каже правду.
Ми не можемо змінити себе. Леся Укра§нка, ніби то, казала, що могла б стати іноземкою, бо "жила за кордоном і знає іноземні мови". Якщо це правда, то Леся була дуже на§вною людиною. Дорослій людині стати "іноземцем" неможливо. Хіба прикинутись, як Штірліц. Але навіть це більшості іммігрантів не вдається: мову треба знати не "добре", а блискуче. А культуру - на рівні рефлексів.
Хочеш ти чи ні - залишаєшся укра§нцем (росіянином, китайцем, румуном, аргентинцем).
Опиняєшся поміж іншими народами. Навколо - "місцеві" і іммігранти. В кожного іммігранта - своє минуле, своя культура. Вони теж нездатні стати "місцевими", та й не завжди хочуть.
Вдома ти знав, хто ти такий. Хочаб більш-менш. А тут? Зліва - алжирці, справа - румуни, напроти - га§тяни, поляки, італійці, японці, угорці... А навколо - на приклад - канадці (і не треба казати, що вони "теж іммігранти" - вони не завжди про це знають).
Хто ти такий? Звідки ти? Де твоє "я"?
Чіпляєш на ключі брелок із тризубом. На екран - заставку з Хрещатиком. "А що це в Вас за акцент?" - "Укра§нський!!!"
Йдеш до укра§нсько§ громади. Хочаб тому, що вона є. Цікаво ж, що там?
А там - люди близько§ культури. У сенсі, що вміють готувати борщ і олів'є. Знають, хто такі Хмельницький, Бандера, Чебурашка, Кучма, і що таке "Катрусин Кінозал". Знають, чим відрізняється Донецьк від Львова. 99% носі§в інших культур не мають про ці речі ніяко§ уяви. Не більше, ніж наші - про Непал.
Якщо громада стара, то на поличках - патріотична література, а на стінах - відповідні плакати. Прокидається національна свідомість (а в кого вже була - помножується на 10).
Наступний етап: заходиш на укра§нський форум і ділишся найсокровеннішою думкою: "Слава Укра§ні!!!!! Шануй СВОЄ!!!!!"
А з тебе сміються. Ти, кажуть, у Торонто сидиш.
А ти: "Та я ж - УКРАЇНЕЦЬ!!!!! Це ви - змоскалені!"
Це, звісно, крайній випадок. Але такі почуття є у багатьох. Дивлячись на дописи патріотів з Америки, Канади, Західно§ Європи, я завжди наспівую: "И в том строю есть промежуток малый - быть может это место для меня".
Це не тільки наша хвороба. "Ми, канадські поляки, патріотичніші від тих, хто у Польщі!" - сказав польський "діаспорянин" у інтерв'ю газеті "La Presse". А марокканські дівчата - що вдома ходили у коротких спідницях і загоряли у бікіні - у Канаді одягають хіджаби і моляться по 5 разів на день. З тих самих причин, з яких харківський російськомовний Петренко у Торонто прозріває і вішає на стіні портрет Дмитра Донцова...
Це - про емігрантський націоналізм.
З космополітизмом - ще простіше. Навколо - життя! Хочеться бути його частиною. Повноцінною. А не якимось чужинцем, закритим у гетто "рідно§ громади". Жити, робити кар'єру, стверджуватися. Бути добрим громадянином. Зі всіма обов'язками та правами. Купатися у світовій культурі (а не просто повторювати: "наше - найкраще!!!")
Але з ким поділитися цим бажанням? Мабуть, з (екс)співвітчизниками.
Додам, що націоналізм чудово комбінується із космополітизмом - принаймні, в деяких емігрантів.
Людина, що ніколи не жила "на чужині", можливо скаже: "Емігранти - люди нерозумні. Як діти, §й богу!"
Але нерозумних людей багато. Он футболісти: бігають по полю, як скажені. Іноді й ноги ламають. Дивишся на них і дивуєшся: вони що, спокійно ходити не вміють?
А є ще альпіністи, біатлоністи, екстремальні туристи. Блукають по снігу, ризикують. А збоку виглядають дуже смішно. Тож і емігранти смішні...
- От я нікуди ніколи не пере§ду, - скаже патріотичний громадянин.
По-перше, не варто зарікатись: ніколи не знаєш, що чекає за поворотом життя.
А по-друге, до біатлону ніхто не примушує. Ані до еміграці§...
Попри холод, втому і ризик, у альпінізмі є сво§ плюси: "Внизу не встретишь, как не тянись ... десятой доли таких красот и чудес".
Так і з еміграцією. Ти бачиш нову кра§ну. Зсередини, а не з вікна туристичного автобусу. Вивчаєш нову культуру, мову. Зустрічаєш десятки народів. Люди з Японі§ і Перу, Сенегалу і Непалу, Тунісу і Сербі§, Бразилі§ і Філіппін.
Хочеш попрактикувати іспанську? Йдеш до магазина напроти, де продавець - з Гватемали. Цікаво, як у Тунісі? Говориш з університетським товаришем. Про Африку розпитуєш в колеги по роботі. Одеса - зовсім близько від румунського кордону. А від молдовського - ще ближче. У нашій області є румунські села. Але кілька румунських фраз я вивчив лише у Монреалі. Як і кілька слів по-арабськи.
Це - для романтиків.
Для прагматиків (у канадському варіанті)
1) корупці§ мало (пересічний громадянин дізнається про не§ хіба з газет)
2) хамства менше - зокрема, у сфері обслуговування
3) маючи добру кваліфіковану роботу, не треба аж так маневрувати: вона забезпечить добрий рівень життя
4) на роботі менш кидалова: затримка зарплатні на кілька місяців - дуже рідкісне виключення (не знаю, чи таке трапляється)
5) втративши роботу знаєш, що на вулиці не залишишся: є соціальна допомога
Правила гри (знов-таки, у Канаді - у інших кра§нах може бути інакше):
Щоб зайняти у цьому суспільстві нормальне місце, треба постаратися.
За фізичну роботу платять мало. Кваліфіковану шукати складно. Якщо ви крутий програміст - то легше. Якщо інженер - треба підтверджувати диплом. Якщо ваш фах тут не потрібен, або ви його не любите, або диплом застарів - пряма дорога до університету чи коледжу. Вчитися важко: програми вимагають багато сил і часу. Вибрати потрібну програму - ціле мистецтво.
Пошук праці - робота на повний час. Особливо, коли нема канадського досвіду чи диплому.
Хтось проходить цей шлях. А хтось озлоблюється на цілий світ і кричить, що Канада - це жах.
Вчитися з маленькими дітьми важко. Вчити мову, коли вдома розмовляєте рідною - теж.
Багато сімей розпадається: змінилися зовнішні умови - і порушився сімбіоз. Хтось з подружжя вже робить кар'єру, а інший ще тиняється по мовних курсах... Або просто шляхи розходяться.
Але є подружжя, що не розлучаються - попри всі труднощі і стреси.
Це - загальна доля іммігрантів, незалежно від кра§ни походження. Укра§нцям ще трохи легше: ми білі. Поки не відкриємо рота, ніхто й не знає, що ми "не тутешні". Африканцеві чи арабу пробитися важче. Хоча наші впевнені, що все навпаки: "негрів" беруть, а нас - "хороших" - гноблять (хоча статистика цьому протиречить).
Але все це - окрема історія. Про одне вас прошу: як побачите в інтернеті патріота з-за кордону, не обурюйтесь! Ви на його місці були б не кращі...