Сябрук Светлана Александровна: другие произведения.

Стежка мого житття

Сервер "Заграница": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Помощь]
  • Оставить комментарий
  • © Copyright Сябрук Светлана Александровна (roshanak@rambler.ru)
  • Обновлено: 07/10/2014. 178k. Статистика.
  • Дневник: Украина
  • Скачать FB2
    •  Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Однажды я осознала, что все скоро может закончится и я не успею ....я попросила мою бабулю написать этот текст... , а потом редактировала), она мой самый родной и близкий человек, моя бабушка, которой исполнилось летом 2014-го 88 лет. Это частичка ее воспоминаний, просто...перечитала и... P.S. Простите, но в программе украинские буквы меняются на њ и т.п. А жаль, это сильно напрягает и меня и, думаю, читателя.
    •   Все маЊ свЄй початок, отже маЊ бути Є свЄй кЄнець. Проходять днЄ, невпинно спливають роки, повЄльно вимальовуються картини життя людини.
       Неначе й не жив, а як подумаЊш, скЄльки всього було на твоNoй життЊвЄй дорозЄ: смуток Є бЄль, тривоги й надЄNo, розчарування Є впевненЄсть, сльози Є радЄсть. Як кажуть, що то - людина народжуЊться для радостЄ; але я пам"ятаю обмаль тЄЊNo радостЄ, хЄба що безтурботне дитинство, хоча й те було затьмарене голодними 1932 - 33 роками.
       В юностЄ - вЄйна 1941 - 1945 рр., розруха, бЄднЄсть, недостатки. Отак Є минали роки, змЄнюючи один одного, поки не наблизились до старостЄ. О, ця старЄсть - сама небажана, неждана, але й неминуча. Не обминула й мене ця вЄкова категорЄя. Оце сиджу Є подумки перегортаю сторЄнки свого життя, починаючи з дитинства. Пам"ятаю себе десь з трьох-чотирьох рокЄв ... Холодний зимовий день. Сиджу бЄля вЄкна на лавцЄ й хукаю на замерзлу шибку, роблячи так звану проталину, щоб хоч що-небудь побачити на заснЄженому дворЄ.
       Мама в печЄ палить соломою й пече млинчики. Ми, дЄти, (а нас було четверо - два старших брати Федя й Ваня, я Є найменшенький Льоня) сопучи спостерЄгаЊмо за рухами маминих рук.
       Ѓ тЄльки тЄ добрЄ проворнЄ руки скинуть зЄ сковорЄдки млинчики в тарЄлку, як руки моNoх старших братЄв тягнуться до заповЄтних кругленьких тЄстечок. Ми Noх Noмо тепленькими, тим самим грЄЊмо ними своNo холоднЄ рученята. Кожному з нас мама наливаЊ молока Є ми снЄдаЊмо.
       ПотЄм старшЄ брати йдуть на вулицю гуляти, кидаючи снЄжками один на одного. Найменшенький Льоня стоNoть на порозЄ бЄля дверей, настирливо тупаючи нЄжкою, тобто вимагаЊ Є його пустити. Та мама невблаганна: занадто холодно для малого.
       Ось уже робота з млинцями закЄнчена, мама пЄдмЄтаЊ в куточок недопалену солому, бере Льоню на руки Є ми втрьох вмощуЊмося на гарячЄй лежанцЄ. Як хороше на нЄй грЄтися: сидиш, лежиш, перекидаючись з бока на бЄк. Задумана мама каже: "Коли б до весни дожити - буде сонечко, тепло, тодЄ й ви гулятимите на вулицЄ".
      
      
      1
       Згодом наша ненька починаЊ спЄвати журливу народну пЄсню "Чорна хмара наступаЊ, сестра з братом розмовляЊ..." ОчЄ NoNo стають глибокими, чорнЄшими чорноNo хмари. Мабуть уявила тяжку долю сирЄт. Мама наша гарно спЄвала, любила спЄвати завжди Є скрЄзь: в хатЄ, на городЄ, сама Є в товариствЄ з сусЄдами чи своNoми родичами. Але NoNo пЄснЄ чомусь були переважно сумними, хоч за вдачею вона була весела й компанЄйська. Можливо, вЄд "доброго" життя, вЄд отЄЊNo своЊNo долЄ, вЄд якоNo нЄде не сховаЊшся Є не втечеш.
      Пам"ятаю: одного разу взимку мама пряла на коливоротку нитки з вовни (вони тримали овець) Є затягнула пЄсню "Ой зацвЄла ружа край вЄкна, ой мала я мужа пияка..." Та так захопилася чи то мелодЄЊю, чи змЄстом цЄЊNo народноNo мудростЄ, що з NoNo руки випало веретено, а вона сидЄла непорушно. З NoNo очей капали сльози, скупЄ солонЄ сльози, бо пЄсня була пЄснею NoNo нелегкого життя (адже мама вийшла замЄж проти своЊNo волЄ Є все життя марикувала на батькЄв).
      
      Дожили ми до тЄЊNo довгожданноNo весни. Але яка вона для нас була невесела... ох не весела. ЗдаЊться, Є сонце ледве грЄло, ледве посмЄхалось з-за хмари, дивлячись на наше життя.
       Мама тяжко захворЄла, вЄдвезли в лЄкарню на пЄдводЄ у ФастЄв. На той час у нас лЄкарнЄ не було, а територЄя наша належала до ФастЄвського району КиNoвськоNo областЄ.
       Нас, четверо дЄтей - найстаршому вЄсЄм рокЄв, найменшому - два з половиною, доглядала тЄтка Олена, дружина дядька Федька. ДЄтей своNoх у неNo ще не було, а чоловЄк NoNo служив в армЄNo.
       Пам"ятаю, одного сонячного дня весною всЄ ми, дЄти, гралися на соломЄ пЄд рашулею. Наш найменшенький розчервонЄвся, поник, а потЄм там же й заснув. ТЄтка Олена забрала його до хати. БЄльше вЄн з нами не грався: хворий лежав у хатЄ, не мЄг Noсти, все просив пити. НевдовзЄ вЄн помер. Казали: дифтерЄя замучила. Похоронили його без маминого вЄдома - Noй не дали знати, бо й сама була на гранЄ життя й смертЄ.
       Та недарма в народЄ кажуть: "Не сама бЄда ходить - вЄдчиняй ворота". Так Є в нас. Була в нас корова чорна з бЄлим лобом. Ми NoNo звали Лискою. Це була наша годувальниця, та цЄЊNo ж таки весни наша Лиска здохла. ТЄтка Олена дуже плакала, бо наш батько звинуватив NoNo, що недоглянула Лиску.
      
      2
      Скоро тЄтка вЄд нас пЄшла, але не в Лозовики, де жила з дядьком Федьком, а в СоболЄNoвку, де ранЄше жила у своЊNo тЄтки (вона була кругла сирота). Таким чином троЊ дЄтей залишилося на призволяще. Батько на роботЄ, а ми вдома самЄ й без чашки молока.
      Правда, допомагали нам сусЄди (спасибЄ Noм), особливо Устина (мати ВЄри МатвЄNoвни Томчук) та Домця (мати моЊNo куми НЄни БаратинськоNo). Не забувала про нас Є Маланка - дядина нашого батька.
      Поряд з нашою хатою жила наша рЄдна баба Хотина - батькова мати. Але я не пам"ятаю, щоб коли-небудь вона приходила до нас, чи ми ходили до неNo. З Лозовик баба Христя (мамина мати) приходила, але не часто: в неNo було ще п"ятеро дЄтей.
      
      На наше щастя влЄтку в колгоспЄ вЄдкрили дитячЄ яслЄ. Вечором наш батько повернувся з роботи, взявся до прання дитячого "ошатного" одягу, а нам приказав покупатися, бо завтра всЄ троЊ ми пЄдемо в яслЄ (нинЄшнЄй дитсадок). Ото ми вже радЄли, адже там триразове харчування Є дЄтей багато. ВранцЄ всЄ ми йшли разом (старший брат вЄв мене за руку, щоб легше йти - не близька дорога - 2 км.); а вечором, повертаючись додому, не йшли, а бЄгли з надЄЊю застати вдома маму. Батько щоденно обЄцяв привезти маму, але дарма.
      Часто наш татко не ночував дома, звечора наказував старшому замикати дверЄ й нЄкому не вЄдчиняти.
      Одного дня батько пЄд"Noхав пЄдводою до ясель, сказав менЄ, що Noдемо в Лозовики за нашою ненькою. (З лЄкарнЄ вже давненько NoNo привезли до NoNo батькЄв, але треба пЄдготувати NoNo до того, що трапилося вдома за час NoNo вЄдсутностЄ). Я зрадЄла. ВЄн посадив мене на вЄз, а братам моNoм наказав вечором повертатися додому й чекати маму.
      Та де там! Почувши таке, вони швиденько викарабкалися на вЄз радЄ та веселЄ. Однак, батько грубо зЄпхнув Noх з воза й безжально вдарив батогом по конях. Хлопчики бЄгли за возом, плакали, благали взяти Noх з собою. Батько "не чув" цього. А менЄ той дитячий плач ще довго вЄдлунювався в моЊму маленькому сердечку. Я також плакала Є просила його. Та батько сердито гримнув на мене й пригрозив скинути мене, якщо не перестану "ревти".
      
      3
      Ось ми вже в Лозовиках, бЄля знайомоNo менЄ синьоNo брами, з чотирма синЄми дверима в коморах (двоЊ дверей належали прадЄдовЄ КузьмЄ, двоЊ дЄдовЄ ПотаповЄ). МаминЄ батьки (дЄд Потап Є баба Христя) жили на одному дворищЄ з старими, в однЄй хатЄ на двЄ половини. Також велика комора на двЄ половини, а хлЄви й клунЄ були окремо для кожного господаря. Комора стояла недалеко дороги, а над самою дорогою росла велика верба, гЄлля якоNo торкалося землЄ, утворивши шатро, де завжди гралися дЄти.
      Зараз я побачу нашу маму веселу, з чорними кучерями. Але ... нас нЄхто не зустрЄчаЊ. Заходимо з батьком до хати. В кухнЄ бЄля печЄ пораЊться баба Христя. ПЄдняла голову - на очах сльози. Йдемо далЄ. Довга кЄмната з великою лежанкою. Вона менЄ добре знайома, бо на нЄй я часто гралася зЄ своNoми старшими тЄтками Парасею та Ганею. За лежанкою стоNoть лЄжко, а потЄм стЄл. Ще здалека на цьому лЄжку я побачила дЄда Потапа, завжди веселого, дотепного балагура, хоч Є прикутого до постелЄ.
      Недавно - це було в жнива - дЄд перевозив снопи з поля, вЄз перекинувся, дЄда придушило рублем, покалЄчило позвоночника. Тепер вЄн лежить нерухомий. Я пЄдбЄгла до нього. Як завжди, дЄд поцЄлував мене в голову, примовляючи: "Тож наша маленька ЛЄзонька" (так мене називали у дитинствЄ) Є вЄдЄпхнув зЄ словами: "Йди до своЊNo мами". Але я не бачу маму.
      На другому боцЄ кЄмнати на лЄжку лежала маленька тЄтонька з жовтим обличчям, з запалими щоками. З-пЄд бЄлоNo хустини, якою вона була закутана, вибилося кЄлька кучерикЄв, маминих. На NoNo очах бринЄли сльози. Я опиралася, не хотЄла пЄдходити, бо моя мама не така. Лише по голосу я пЄзнала свою маму, коли вона запитала мого батька: "де дЄти? Чому не привЄз до мене хлопчикЄв? Я ж тебе просила". Не сказала я мамЄ, що вЄн зЄпхнув Noх з воза, бо так подивився на мене сердито, аж затрусилися моNo колЄна.
      ТодЄ не забрали ми маму додому. ДЄд Потап сказав, що вона ще надто хвора, хай ще трохи окрепне пЄд доглядом своЊNo матерЄ, набереться сили, бо хто NoNo там доглядатиме. Так ми й приNoхали додому нЄ з чим, хЄба що баба Христя дала глечик кислого молока й коржЄв.
      Брати моNo чекали на нас, на маму. Але, почувши батьком сказане Є мною, вони переглянулися, коли лягли спати, довго про щось
      
      4
      шепотЄли. ВранцЄ всЄ ми, дЄти, пЄшли в яслЄ. ПЄсля снЄданку моNo брати десь зникли. џх скрЄзь шукали, але дарма. СповЄстили батьковЄ. Де ж вони дЄлися, га? - хлопчики втЄкли в Лозовики, до мами. Старший 8-рЄчний брат знав дорогу, бо не раз пЄшки (приблизно 5 км.) ходив з мамою, коли вона була здорова, та й з тЄткою Оленою, коли та жила з нами.
      ДЄтей зустрЄли в Лозовиках зЄ страхом в очах. Побачили маму, дЄда, прикованого до постелЄ, баба Христя пригостила, провела Noх через лЄс до каолЄнного заводу (бЄля голубого кар"Њру). Мама пообЄцяла скоро бути вдома. ПЄсля цього вона стала просити, щоб вЄдвезли NoNo в ПопЄльню до дЄтей. Незабаром батько привЄз NoNo. Як зараз бачу: на возЄ повно соломи, застеленоNo рядном, велика подушка у вишитЄй бЄлЄй наволочцЄ, а на нЄй маленька голЄвка мами, худенькоNo Є також маленькоNo. Батько допомЄг Noй злЄзти з воза, вона подивилася кругом себе й тихенько подибала в хату, держачись за батька. Адже пройшло майже пЄвроку, як вона здому. Зразу дЄзнався весь куток, що наша мама вже з нами.
      Стояло питання: з ким залишити маму? Ми повиннЄ йти в яслЄ. ВирЄшили: хлопцЄ ходитимуть в яслЄ, а я - доглядатиму маму. Ой сестра-милосердя, помЄчниця... Все ж таки мамЄ буде веселЄше, хоч води подасть, бо мамЄ не дозволяли ще ходити.
      СусЄдки ходили, допомагали. Знову ж не пам"ятаю, щоб до нас приходила баба Хотина. Чи NoNo не було вдома? - можливо, в чергових "мандрах" в пошуках заробЄткЄв чи женихЄв. Це з нею траплялося часто.
      Коротенько зупинюсь на розповЄдях моNoх батькЄв. ПЄсля смертЄ мого дЄда Данила (помер вЄн молодим) мЄй батько залишився сиротою в 12 рокЄв. Звичайно, бабЄ ХотинЄ, молодЄй вдовЄ було нелегко з чотирма дЄтьми. ОкрЄм батька мого - молодша сестра Палажка - 9 рокЄв, брат Миша - 7 рокЄв Є найменша Катька - 4 роки.
      Та недовго баба горювала. Весною, коли старшому NoNo синовЄ, тобто моЊму батьковЄ, виповнилося 14 рокЄв, вона поNoхала шукати кращу долю, покинувши напризволяще четверо дЄтей. Ще спасибЄ Богу, що була в них корова, дитяча годувальниця.
      МЄй батько став за хазяNoна Є хозяйку. То ж вЄн доглядав корову,
      доNoв NoNo, варив Noсти меншим. Сестра Палажка допомагала: мила посуд,
      
      5
      прала нехитрий дитячий одяг, в хатЄ наводила лад. До хати заходить баба Маланка з дЄдом Федором (рЄдний батькЄв дядько); сусЄди заглядають, кому не байдужЄ чужЄ дЄти.
      БЄльше мЄсяця дЄти були самЄ. Та ось повернулася "дорога" рЄдна мама. Назвала себе Женьою (дуже не любила вона свого ЄменЄ).
      - Де була? - запитують.
      - У ПущЄ ВодицЄ наймитикувала у якогось "ой-вей" - вЄдповЄдаЊ.
      Не були б то дЄти, зрадЄли, просять, щоб не кидали бЄльше; горе дЄтям без батька, а без матерЄ - вдвоЊ.
      У 18 рокЄв мЄй батько оженився. Свекруха мамина наче оговталась. Народився у мами мЄй старший брат Федя, вЄдгуляли хрестини, Є знову зникла баба Хотина. Тепер моя мама доглядаЊ крЄм своЊNo сЄм"No ще троЊ свекрушиних дЄтей. Довгенько NoNo не було. Повернулася десь через мЄсяцЄв три, та не сама, а з новим "татком" для дЄтей. МЄй батько не хотЄв пускати Noх до хати, але меншЄ дЄти (дЄти Њ дЄти) завжди хочуть матерЄ, яка б вона не була, плачуть, просять старшого брата не виганяти матерЄ, простити Noх.
      - А де ж подЄтися? - Одна велика хата: це Є кухня, Є кЄмната, Є спальня, Є с... 8 душ! Ото ж баба Хотина в коморЄ прорубала вЄкно, на дверЄ почепила замок, забрала свого новоспеченого обранця Є там отаковилася. ДЄтей своNoх залишила на мамине опЄкунство: вари Noм, пери, доглядай.
      Та недовго мама терпЄла. Скоро увЄрвався терпець, вона забрала свою дитину Є в Лозовики до своNoх батькЄв, хоч Є там не з медом. На той час у NoNo батькЄв було ще семеро дЄтей.
      Не довго терпЄв Є батько, на чиNoй шиNo залишилися материнЄ дЄти. За допомогою дЄда Федора та сусЄдЄв мЄй батько видворив бабиного приймака, хоч вона це дуже важко переживала.
      
      Тепер мЄй батько вирЄшив будь-що, а повернути маму з дитиною назад. Через день-два йде в Лозовики, просить маму повернутися до нього.
      Батьки маминЄ також "наступають на п"яти". Та й сама мама бачить, що тут для неNo мало мЄсця, бо, як кажуть в народЄ: "Вийшла замуж - вЄдрЄзана скибка". Майже через рЄк мама повернулася в ПопЄльню.
      
      6
      Одно стало ясно: треба будувати свою хату. Дерево в батька було. Ще дЄд Данило збирався будувати, то ж Є заготовив усе, щоб звести хату. Земля Noхня була в лЄсЄ, через дорогу вЄд ПЄдлужного. Зробили фундамент, звели хату, закидали стЄни, викинули верх Є накрили. ЗакЄнчувати будуть на наступний рЄк.
      
      Та не так склалося, як гадалося. В цей час в краNoнЄ почала проходити хвиля колективЄзацЄNo Є розкуркулення заможних селян. До речЄ, розкуркулили батькових рЄдних дядькЄв Ѓвана, Федора, Олексу. Останнього вислали в СибЄр.
      У мого батька-сироти, можна сказати старця, за одну нЄч повнЄстю розЄбрали недобудовану хату й дерево перевезли в колгосп, який на той час органЄзовувався. ТодЄ брали у всЄх, скрЄзь, де Є що могли. Неначе погорЄв.
      ПЄсля всього цього трохи оговтавшись, за допомогою маминих батькЄв знову почали будувати хату поряд зЄ старою батькЄвською. В цЄй хатЄ наша сЄм"я прожила до 1950 року, поки не взяв батько садибу на левадЄ.
      МоNo батьки надЄялися, що Ѓван (мЄй брат) пЄде на леваду - адже вЄн був жонатий Є мав сина Льоню. Але вЄн вЄдмовився наодрЄз, тому батьки мусЄли будуватися самЄ.
      
      Тепер повернуся трохи назад, коли пЄсля хвороби мама прийшла додому, а я Noй допомагала. Пам"ятаю такий випадок: одного лЄтнього дня прийшла до нас баба Маланка (до речЄ, вона двоюрЄдна сестра М. Рильського). Коли Маланка йшла додому, мама попросила NoNo не зачиняти хатнЄ дверЄ, бо я ще не доставала до клямки, щоб вЄдчинити чи зачинити Noх. З Маланкою на подвЄр"я вийшла Є я. ЛаскавЄ сонячнЄ променЄ грЄли навколишню мЄсцину Є мене. МоЊ постЄйне мЄсце - стою на тину проти вЄдчиненого вЄкна з кЄмнати, де лежала мама. Улюблене моЊ заняття - спЄваю. Отже, мама мене чуЊ Є може покликати в любу хвилину. Ви запитаЊте, що я спЄвала? - звЄсно, народну пЄсню "На калинЄ зозуля кувала", яку навчилася вЄд мами. Отак проспЄваю кЄлька строф (бЄльше Є не знала) Є бЄжу в хату, запитуючи маму, чи не хоче вона води. (А, можливо, вона хотЄла Noсти? - про це я не думала).
      
      
      7
      Поки я спЄвала, тим часом кури на чолЄ з горластим пЄвнем зайшли в сЄни, потЄм в хату Є стали господарювати на свЄй лад. Довелося менЄ випроводжати цих непроханих гостей. Та де там! Котра пЄд стЄл, Єнша на стЄл, на вЄкно, на мисник. Хоч плач. Ще й пЄвня боюся, бо вЄн був задиристий, любив битися. На моЊ щастя навЄдалася баба Марина (мамина двоюрЄдна тЄтка). Вона й допомогла менЄ спровадити цих непроханих неслухняних Єстот.
      
      Час Єшов... Мама потихеньку очунювала. Вставала, варила нам Noсти, прала наше вбрання. Як в народЄ кажуть "Як йдеться на вЄк, то знайдеться лЄк". Я стала вЄдвЄдувати яслЄ, а мама згодом пЄшла на роботу.
      В яслях було добре, аби не одно "але", що заключало в собЄ словосполучення "пЄсляобЄднЄй час". Я не привикла до такого режиму, Є це для мене було справжньою мукою.
      Одного разу я вирЄшила обманути няньку: вЄд ЄменЄ мами сказала, щоб мене вЄдпустили додому. Я мала самЄ добрЄ намЄри: прийти додому, нарвати на городЄ гички, накришити поросятам на вечЄр, а потЄм повернутися в яслЄ.
      Баняк, куди завжди кришили бур"ян, стояв надворЄ пЄд лавочкою. Стала його витягати, а вЄн, капосний, перекинувся, вилилися з нього помиNo Є покотився вниз, в траву. (ПЄд порогом було вище - викладено камЄнцями). Та це мене не зупинило, вирЄшила принести його до лавочки. Майже принесла до мЄсця призначення, але не вдержала. ВЄн, цей чорний мордань, випорснув з моNoх рук, гепнувся на камЄнець Є роздвоNoвся навпЄл.
      Я також упала бЄля нього на другий камЄнець. Цим приземленням я розбила своЊ колЄно. З нього юшила кров, а з очей сльози, солонЄ сльози гЄркоти за мою невдачу. Я плакала не тому, що розбила колЄно, баняка чи розлила помиNo, а тому, що не здЄйснила свЄй задум: не нарвала гички, не накришила NoNo, а ще гЄрше - з цим окровавленим колЄном не встигну попасти на вечерю в яслЄ.
      В такому розпачЄ мене зненацька застала мама. џNo мазуха (так в дитинствЄ називали мене брати) сидить замурзана з патьоками слЄз Є кровЄ. Мама мовчки дивилася на мене Є запитувала лише одними очима: "Що це значить?..."
      
      
      8
      Та раптом погляд NoNo упав на роздвоЊний баняк. Рухи NoNo стали швидкими.
      В руках моЊNo мами я побачила рЄзку, котрою вона мене шмагала, примовляючи: "Оце за яслЄ, а це за брехню, це за колЄно, а це - за баняк".
      Адже вона переживала за мене, образилася на мою брехню (могла я розбити не колЄно, а голову) та й, нарештЄ, жаль чорномордого баняка.
      
      Ѓшов 1932 рЄк...
      Жнива вже давно закЄнчились, поля поорали, засЄяли озимину, однак колгосп не збирався дати аванс за роботу людям.
      ОпустЄли городи, зЄбрали все, що хто мав. Лише поодиноке сухе бадилля бур"яну красувалося бЄлим мереживом бабиного лЄта.
       КолгоспнЄ комунари вЄдкрили для себе Є своNoх сЄмей безкоштовну столову в примЄщеннЄ дитячих ясель.
       ДЄти залишились без нЄчого, вони бродили по опустЄлих городах, вигонах, шукаючи "ласощЄв". Такими ласощами був паслЄн (це однорЄчна трав"яниста кущаста рослина - типу помЄдора - з маленькими ягЄдками, солодкими на смак чорного чи жовтого кольору). Особливо солодкими були жовтЄ ягЄдки.
       В народЄ вЄдчувався неспокЄй, тривога. Та й не дивно. Адже наближаЊться зима. Весь рЄк жителЄ села працювали в колгоспЄ даром: нЄ гроша, нЄ зернини. Як доведеться жити?
       Зате комунари радЄли. Вони не просто харчувалися в столовЄ тим, що приробили колгоспники за рЄк, а часто-густо вечорами звЄдти доносились до села гучнЄ спЄви. В селЄ говорили: "Це комунари жирують нашими мозолями".
       В цю компанЄю якимось чином затерся батькЄв родич Волинець ОнопрЄй - чоловЄк меншоNo батьковоNo сестри Катьки (батько МайNo Покотило). Ви скажете, що це добре; можливо, Є нам допоможе. Так, допомагала сестриця своЊму старшому братовЄ КолЄ...
      
       Крадучись, але впевнено прийшла зима, зима голодного 1933 року. З кожним днем зменшувалися бЄднЄ запаси, ставало холоднЄше не лише в природЄ, а Є в людських душах.
      
      9
       В кого була корова, тому ще легше, а наша годувальниця Лиска здохла, майже два роки маминоNo хвороби далися в знаки. Ото ж, з кожного кутка виглядали недостатки, бЄднЄсть, злиднЄ. Батько наш був не дуже дбалим господарем для своЊNo сЄм"No, мало старався для своNoх трьох дЄтей.
       ОстаннЄм часом в нашЄй хатЄ стали зникати речЄ, особливо порожнЄшала мамина скриня. В першу чергу з прискринька зникло мамине дороге намисто, потЄм замЄтили ми, що в NoNo вушах немаЊ кульчикЄв, великих, золотих, якЄ вечорами при свЄтлЄ виблискували своNoм промЄнням. Коли ми запитали маму, чому не носить, вона лиш рукою махнула й перевела мову на Єншу тему.
       ПотЄм зник Єз скринЄ невЄдомо коли Є куди новий чорний килим, котрим покривала мама лЄжко лише у великЄ свята (РЄздво, Великдень, ТрЄйцю).
       Прийшла черга Є до маминого одягу, кудись подЄвся мамин синЄй святковий костюм, потЄм вишнева велика шерстяна хустка, NoNo святковЄ черевики на високому каблуку з довгими холявками, потЄм другий старЄший килим; за ним пЄшов посуд, подушки Є так далЄ, Є так далЄ...
       Це мама сама розправлялася зЄ своNoм приданим, зате в хатЄ на столЄ появлявся хлЄб, сало, крупи, олЄя та Єнша Noстивна снадь. СвоNoм одягом мама годувала своNoх дЄтей, оберЄгаючи Noх вЄд голодноNo смертЄ.
      
      Скоро нашЄ лЄжка були застеленЄ ряднами, пошитими з мЄшковини й покрашенЄ (одне в зелений колЄр, друге - в бузиновий). На столЄ також "скатертина" з мЄшковини (замЄсть обруска), морковного кольору з довгими густими хрензлями (бахрома).
       Та всього цього було надто мало, щоб хоч як-небудь прогодувати дЄтей. ПосудЄть самЄ: якщо за новий килим мама вимЄняла лишень один буханець хлЄба. Як зараз його бачу: з-пЄд поли мама вийняла ту заповЄтну хлЄбину, щоб нагодувати своNoх дЄтей. Ѓ в кого б ви думали вона його взяла? - у батьковоNo рЄдноNo сестри Катьки. Згодом побачили ми в NoNo вушах кульчики, великЄ золотЄ кульчики. Появилось на нЄй коричневе пальто з чорним котиковим комЄром, поверх якого вона закутувала велику вишневу квЄтчасту шерстяну хустку.
      
      
      10
       На той час пальто було великою розкЄшшю, багато бЄльше нЄж нинЄ норкова шуба. Та яке порЄвняння може бути: люди з голоду пухнуть, помирають, а тут - наряди, де ранЄше "жона" комунара не мала лишньоNo спЄдницЄ чи сорочки, щоб перемЄнити.
       Наша баба Хотина частенько зЄ своЊю донькою влаштовувала рЄзнЄ "чаЊпитЄЊ" -звичайно, за рахунок комунарськоNo столови.
       Ношка (так вони називали ОнопрЄя) навозив з комуни, вЄрнЄше з колгоспного двору, дерева, Є голодранцЄ, такЄ як мЄй батько, за двЄ недЄлЄ склали хату. А платили Noм за роботу борщем чи гороховим супом - знову ж таки з комунарськоNo столови.
       Наш батько частенько ходив до сестри; звичайно, вона його пЄдгодовувала, але до дому нЄколи нЄчого вЄн не приносив.
       Мама боялася, що скоро не буде що мЄняти. Як вижити? Чим догодувати дЄтей? В коморЄ залишилась дЄжка з самим росолом: огЄрки й капусту давно виловили.
       Батько також думав, але про Єнше. Ѓ вЄн прийшов до висновку... Одного вечора наш татко не повернувся додому. "Мабуть, заночував у сестрицЄ", - промовила мама. Та не прийшов Є другого вечора, третього. Мама захвилювалася, запитала бабу Хотину, пЄшла й до Катьки, але нЄхто нЄчого не знав, вЄрнЄше не хотЄли сказати правду.
       В той час були вже випадки, що зникали люди (помирали, чи так десь пропадали), але Noх нЄхто не шукав. Отак вирЄшили й про батька.
       Дожили ми до весни ... 33-го року. Все, що можна було промЄняти, що мало хоч яку-небудь цЄннЄсть, мама збула. Голод наступав на горло. ДнЄ ставали довшими, сонце пЄднЄмалося вище, танув снЄг, танули й людськЄ душЄ.
       ПочастЄшали випадки хвороб, люди пухли, смертнЄсть зростала. То в канавЄ чи на узбЄччЄ знаходили мертвЄ тЄла.
      Мама була у вЄдчаNo. Адже на NoNo плечах, таких вузеньких Є худеньких, чотири роти. ВсЄх Noх чимось треба заблаготворити.
       Але, як гласить народне прислЄв"я "СвЄт не без добрих людей". Для нас такими добрими людьми виявилися сусЄди.
       Домця (царство Noй небесне) - мати НЄни БаратинськоNo - не вЄдвернулася вЄд нас, хоч сЄм"я в неNo була велика. Але NoNo дЄти мали справжнього батька, була в них корова - дитяча годувальниця, тримали вони овець.
      
      11
       Отож Домця приходила до нас не з пустими руками, а приносила якусь данинку (кусочок баранячого лою чи м"яса, вузлик крупЄв чи пшона або глечик кислого молока). Завжди вона була мовчазна, сумна, але добросердечна.
       Не забувала нас й Устина (мати ВЄри МатвЄNoвни). Для нас вона була "швидкою допомогою". ЧоловЄк NoNo, Махтей, був сердитоNo вдачЄ, якийсь ненависний, не любив, щоб хтось приходив до них.
       Устина на нього мало звертала уваги, не боялася його Є в противагу своЊму чоловЄку любила, щоб хтось приходив до неNo, а також сама ходила, особливо до нас. Махтейцьо працював на залЄзницЄ; звЄдти, крЄм щомЄсячноNo зарплати, приносив зерно Є муку, Є крупу, Є цукор. Тримали корову, Устина займалася ремеслом - в"язала корзини з рогози. Сама вона з Хмельниччини, звЄдти привезла це ремесло. Ця сусЄдка була маминою подругою (пЄзнЄше - NoNo дочка ВЊра) Є старалася допомогти нам чим могла.
       Наш город припирав до NoNo хати. ПЄд хатою росли кущЄ бузку. Мама в кущах того бузку завжди знаходила щось Noстивне: бутилку молока, вузлик муки чи крупЄв, або горщик каши. Побачить Устина маму на подвЄр"No - гукаЊ NoNo, махнувши рукою. Мама розумЄЊ: Махтей вдома, Устина не може прийти до нас. Отже треба мамЄ йти в кущЄ Є щось шукати.
       Наша ненька старалася вЄддячити цим добрим людям як могла. А як? - своЊю працею. УстинЄ робила корзини, жала рогозу, а ДомцЄ пряла вовну на коливоротку або дерла пЄр"я.
      Ми, дЄти, (та не лише я з своNoми братами, а й ЄншЄ сЄльськЄ дЄти) бродили по голих ще городах та полях в пошуках "здобичЄ", типу мерзлоNo торЄшньоNo картоплЄ, молоденькоNo кропиви, лободи чи Єншого бур"яну. Це все мама обдавала кип"ятком, дрЄбнила, додавала муки чи висЄвок, гречаноNo чи просяноNo дертЄ, випЄкаючи з цього "коржЄ" (так званЄ маторжаники).
      Кожному з нас наша ненька давала певну порцЄю, а решту ховала на пЄзнЄше. Пам"ятаю такий випадок: остачу маторжаникЄв мама заховала, а сама вийшла з хати. ВЄд бездЄлля брат Ѓван нипав по хатЄ, заглядав по закутках, шукаючи захований мамою "скарб".
      ВЄн надумав, де вони могли бути - на коминЄ. Та як дЄстати? Це високо. Ѓван запропонував менЄ стати йому на плечЄ на весь зрЄст, а сам стояв на лежанцЄ.
      
      12
      Викарабкалася я, ногами стала йому на плечЄ, держачись рукою за комин Є побачила замотанЄ в рушничок на коминЄ лежали заповЄтнЄ "здобнушки", такЄ нами бажанЄ. Я протягнула руку, щоб Noх дЄстати. Ще трЄшечки напружитись - Є коржЄ в наших руках. Я потяглася, Ѓван похитнувся пЄд моЊю вагою Є чуть не впав.
      В цю мить вЄдчинилися дверЄ - на порозЄ стояла мама. Ми злякалися, але вона не крикнула, щоб не наробити лиха. Тихо спустився Ѓван на колЄна, я злЄзла з його плечей. Мовчки мама пЄдЄйшла до нас, пояснила, що багато цих "ласощЄв" Noсти небезпечно, бо можна отравитися й померти.
      
      А Noсти хочеться... Тепер всЄ шукали десь щось, аби вкинути в порожнЄй шлунок. Ото брати моNo пЄшли в райцентр, обходили всЄ магазини, столовЄ в пошуках NoжЄ. Старшому братовЄ це було не до душЄ, Є вЄн вЄдмовився (йому було 11 рокЄв). Направив своЊ стремлЄння на комуну Є знайшов роботу - доглядати телят (вЄн дуже любив скотину). ПЄсля своЊNo основноNo роботи брат "завЄтав" у комунарську кухню, а йому тарЄлочку якогось супу. Все ж не порожнЄй шлунок. Ото ж Федя наш при дЄлЄ.
      Мама УстинЄ корзини в"яже Є я бЄля неNo. ОбЄдаЊ мама Є я з нею. Ѓван в походеньках в райцентровську столову: вранцЄ йде, а вечором повертаЊться, та ще й не з пустими руками: то якусь головку чи хвостик вЄд оселедця, а коли кусочок хлЄба чи шкуринку.
      Якось брат запропонував менЄ "скласти йому компанЄю". Я погодилася. День видався теплим, сонячним. Прийшли ми в столову. Вперше я побачила так багато столЄв, за котрими обЄдають люди. Брат зупинив мене бЄля дверей, а сам пЄшов помЄж столами. Я боялася, що вЄн заблудиться, або мене покине. Весь час шукала його своNoми очима.
      Минув певний час. ВЄн повернувся, взяв мене за руку, Є ми вийшли з того "завЊдЊнЄя", де так багато було NoжЄ, але не для нас голодних. В другЄй руцЄ вЄн держав манюсЄнький кусочок хлЄба (мабуть, кусень) Є декЄлька головок вЄд тюльки. "Це твоя порцЄя", - протягнув брат менЄ своNo пожитки.
      
      Ми поверталися додому. Сонце поволЄ котилося до заходу. Отож треба поспЄшати. Взявшись за руки, ми перебЄгли через аеродром, до села, до нашоNo школи (ще вона була недобудована, а навколо
      
      13
      неNo купи битоNo цегли, камЄння, пЄску Є бур"яну в наш рЄст, що наводило також страх), перебЄгли шосе до кладовиська.
      ПотомленЄ, йшли понад канавою, держачись за руки. Та раптом я вЄдчула: чиNoсь грубЄ шорсткЄ пальцЄ схопили мене за п"яту лЄвоNo ноги (ми ж були босЄ) Є я верескнула як могла.
      Ѓван рванув мене; ми - в ноги, скЄльки було сили... Вже ми на порубЄ, перескакували поваленЄ дерева. ТЄльки б добЄгти до городЄв. Не зупиняючись, падаючи, безоглядки добЄгли до кЄнця лЄсу Є на городи. ЗахеканЄ, переляканЄ, зблЄдлЄ ми вийшли на дорогу перед своЊю хатою.
      БЄльше я нЄкуди не ходила з дому. А тЄ грубЄ чужЄ пальцЄ на моNoй п"ятЄ в своNoй уявЄ я пронесла все життя. Будучи дорослою Є зараз те мЄсце залишилось для мене осоружним.
      Брат Ѓван також бЄльше не ходив.
      Люди пухли, мерли все частЄше.
      Наш сусЄдський хлопець на рЄк старший вЄд мене (Петро Баратинський) опух, сидЄв завжди надворЄ проти сонця (це була весна), сидЄв, плакав, промовляючи: "џсти, я Noсти хочу". Мухи лазили по його страденному блЄдому одутлому личку, та вЄн Noх не гонив - не було сили пЄдняти опухлЄ рученята.
      Йшло до лЄта. Появились зеленЄ калачики, на деревах пЄсля цвЄту зав"язь яблук, вишень та Єнша зелень. ДЄти, забачивши це, Noли без мЄри, Noли й умирали. Але жили надЄЊю на краще. ДорослЄ ходили на роботу. Орали, сЄяли, садили що могли, чим могли. Мама також засадила город лушпайками (замЄсть картоплЄ, бо не було) Є то за допомогою сусЄдЄв.
      Час минав. Надходила пора жнив. Колосся в полях наливалося зерном, цвЄла картопля, огЄрки. Сонце посмЄхалося здалека, наче невпевнено, але з надЄЊю на краще життя... хоча радостЄ в очах людей було мало.
      
      Ви запитаЊте мене, де наш батько, що з ним? Не хвилюйтеся марно. - ВЄн став "мЄським джентельменом".
      Одного дня, надвечЄр, прийшла до нас баба Маланка; в руках вона тримала лист вЄд свого сина Махтея з Донбасу. Там жили NoNo три сини: Гриша (працював на шахтЄ Єнженером), Антон Є Махтей (шахтарями). Наш татусь вирЄшив скористатися цими родинними
      
      14
      зв"язками Є "двигнув" спасати вЄд голоду свою шкуру. А дЄти? - хай як хочуть чи можуть.
      Тож Маланка одержала вЄд Махтея лист, де зразу приматкобожився наш татко. В листЄ повЄдомлялося, що Гриша влаштував батька на роботу в пЄдсобне господарство шахтарськоNo столови, дали куток в гуртожитку. Батько там оклямався, пЄдгодувався; тепер видаЊ себе холостяком Є збираЊться женитися.
      З такою новиною прийшла до нас баба Маланка. Вона Є вся NoNo сЄм"я (дЄд ФедЄр - рЄдний батькЄв дядько, двоюрЄдний брат Ѓван та сестра ЛЊна ) вирЄшили, щоб мама вЄдвезла нас батьковЄ. Та вона навЄть Є слухати не хотЄла про це.
      Час Єшов... Мама ходила заклопотана, знервована, як натягнута струна. Маланка також ходила Є все щось нашЄптувала мамЄ. Видно, цЄ "вЄзити" дали своNo наслЄдки.
      Одного дня - це була субота - мама нас покупала, перемЄнила наш одяг (якщо його можна було так назвати), наказала нам всЄм сЄсти на лавЄ. Сама ж сЄла проти нас, вдивляючись в кожного. Що б це могло значити? Що вона задумала?
      Вголос, неначе про себе, мама промовила: "ВсЄх шкода, всЄ дорогЄ та любЄ, але ЛЄди не вЄддам, бо вона найменша; треба вибрати одного з двох, але котрого..."
      Ми допитували NoNo, про що вона говорить. ТодЄ мама розкрила нам свЄй намЄр: Noхати в Донбас, щоб вЄдвезти на деякий час одного з хлопчикЄв. (В той страшний голодний час батьки, в котрих була надто велика скрута, вЄддавали тимчасово своNoх дЄтей, куди могли, аби спасти Noх вЄд голодноNo смертЄ.) Федя - старший брат - розплакався: вЄн був дуже спокЄйний Є вразливий; Ѓван - навпаки, зрадЄв, скочив з лавки Є просив маму, щоб вона Єменно його вЄдвезла до батька, там вЄн не пропаде. Так була розв"язана мамина "проблема" вибору.
      
      Пам"ятаю збори в дорогу. ЗЄ своЊNo спЄдницЄ мама пошила ЃвановЄ сорочку, за допомогою Маланки знайшлося з чого пошити йому штани. Стояло питання: на кого покинути мене Є старшого брата, хоч мама Noхала на 3-4 днЄ. В Лозовики - дЄда Потапа вже не було (через пЄвроку пЄсля паралЄчу вЄн помер 1931 р.), баба Христя померла 1932 року (спочатку на литцЄ появилася якась ранка, потЄм
      
      15
      - гангрена ноги). Залишились 16-рЄчний Роман, 10-рЄчна Парася та 8-рЄчна Ганя.
      СусЄди й баба Маланка "насЄли" на бабу Хотину, котра недавно повернулася зЄ своNoх "мандрЄв". Настав день вЄд"Noзду. Ѓван бЄгав радий та веселий, адже вЄн Noде в Донбас до шахтарЄв та й на поNoздЄ прокатаЊться. Я з Федьою плакали - бЄльше його не побачимо, якщо мама там залишить його. Проводжали здому всЄ сусЄди, хто чим Є як мЄг.
      
      От мама вже в ГорловцЄ (так менЄ пам"ятаЊться). З маминих розповЄдей приNoхали вранцЄ. ДвЄ голоднЄ сЄльськЄ босЄ постатЄ (виснажена молода жЄнка 32-х рокЄв й опухлий хлопчик 9-ти рокЄв) шукали потрЄбну Noм адресу.
      З папЄрцем (адресою) в руках зупинилися вони бЄля якогось довгого будинку. Навкруги величезнЄ кучугури "шлаку", сЄрий густий дим покривав променЄ вранЄшнього весняного сонця.
      - НЄ, тут я не покину свою дитину; - вЄдразу вирЄшила твердо мама.
      Тим довгим будинком виявилася шахтарська столова.
      Куди йти? Все таке сЄре, непривЄтне. Де шукати? НЄде нЄ душЄ. Чого ж я приNoхала? Раптом недалеко помЄтила чоловЄка, гукнула його. Тим чоловЄком був той самий Махтей, батькЄв брат, адресу котрого мама шукала.
      Перекинувшись кЄлькома словами, всЄ троЊ пЄшли шукати батька. Не довго довелося ходити. З-за рогу того будинку, де вони зустрЄлися, виNoхала одноконка з бочкою помий на возЄ. На ньому сидЄв (знаЊте хто?) втЄкач, мнЄмий холостяк, майбутнЄй жених, в теперЄшньому часЄ - батько трьох голодних, покинутих дЄтей.
      Махтей зупинив коня. Батько пЄзнав "непроханих гостей" Є отетерЄв. Мовчки мама пЄдЄйшла до воза й привЄтала свого "любого, безвЄстЄ пропавшого" гучним ляпасом по вЄдгодованЄй мордЄ. Оговтавшись вЄд такоNo несподЄваноNo зустрЄчЄ й душевного привЄтання, через хвильку-другу вЄн ледве спромЄгся видавити з себе: "Як ти мене тут знайшла? Ѓ не подумав би".
      Махтей наказав братовЄ вЄдвезти бочку в призначене мЄсце, а самому негайно прийти до нього додому.
      Так, згуба знайшлася, зустрЄч вЄдбулася. Стояло питання: що
      
      16
      далЄ робити, мета маминого приNoзду.
      Мама пояснила, що думала залишити Ѓвана, але передумала - не покину тут свою дитину. Махтей порадився з мамою до батькового приходу. Коли ж прийшов "новоспечений фраЊр", Махтей наказав йому негайно розрахуватися на роботЄ, в гуртожитку Є вЄдправлятися додому годувати своNoх дЄтей.
      
      Пам"ятаю, як сьогоднЄ: сонячний ранок, вмитий лЄтнЄм дощем, молодЄ дерева нашого садка виблискували своNoм зеленим соковитим листям. По подвЄр"No нашому ходить хазяNoн-втЄкач, наш батько, з пЄдкаченими рукавами бЄлоNo сорочки (котрийсь з братЄв дав свого недоноска).
      Баба Хотина сидить на лавочцЄ (пЄд якою стояв баняк, що я розбила.) й любуЊться своNoм синочком - втЄкачем, котрого повернули назад. Ми, дЄти, радЄЊмо - у нас також Њ батько. ТЄльки мама - з очей аж Єскри сипляться.
      
      Незабаром батько пЄшов на роботу, правда ненадовго. Дочекалися жнив. СмертнЄсть не зупинялася: виснаженЄ голодом люди, добравшись до NoжЄ, не знали мЄри, Noли, хворЄли й помирали.
      
       Ми ходили в яслЄ. Устина повнЄстю передала мамЄ весь секрет свого бЄзнесу, позичила Noй свЄй старий верстат Є кЄлька снопЄв торЄшньоNo рогози. Мама вЄдкрила свою "майстерню". Справи пЄшли краще: щонедЄлЄ за виготовленЄ в нашЄй хатЄ корзини мама з базару до дому приносила рЄзнЄ продукти харчування (сало, олЄя, сушку, крупи), або грошЄ.
      
       Наближався початок навчального року. Я пЄшла в перший клас. Спорядила нас мама як могла, Є ми - "по знання".
       Поки тепло - було добре. В школЄ на великЄй перервЄ нам давали гарячЄ снЄданки (безкоштовно!), вираховуючи в колгоспнЄй касЄ з батькЄвських заробЄткЄв. Залишилося в пам"ятЄ: вздовж шкЄльноNo зали (вона ще була без пЄдлоги) стоять в три ряди столи, збитЄ з дощок, Є такЄ ж самЄ стЄльцЄ. Я - маленька, сидячи до стола не дЄстаю, то я - на колЄнах Є сьорбаю гарячий ячний суп або житнЄ галушки. Вони порозлазилися Є утворилася шлЄхта. Але яке ж воно добре...!
      
       17
       Готувалися до зими. Треба запастися рогозою для подальшоNo роботи "майстернЄ". Устина Є мама з моNoми братами пЄшли на парипський став (в сусЄднЊ село) жати "сировину" для корзин. Вода вже була холодна, мама простудилася, NoNo обсЄли чиряки вЄд пояса до кЄнця нЄг. Ноги розчервонЄлися, розпухли, взутися нЄ в що не може, ходить за допомогою рогачЄв. Замотавши ноги рЄзним шматтям, зварить нам зранку Noсти й сЄдаЊ до верстата (сидяча ж робота!).
       Прийшла недЄля. Спорядила мама татуся з корзинами в ХодоркЄв на базар (десь бЄля 12 км.). Треба купити на зиму дЄтям взутися. ХлопцЄ босЄ.
       ЧекаЊмо вечора: батько повернеться з грЄшми - куплять хоч одну пару черевик на двох, щоб ходили в школу. Мене школа взула: чи то чоботи, чи то черевики з високими халявами, твердими, як дерев"янЄ - не згиналися - як зараз Noх бачу.
       Вечором батько не прийшов. ЧекаЊмо вранцЄ - немаЊ..., немаЊ й другого вечора й третього... НЄ корзин, нЄ грошей, нЄ батька.
       Отак проти зими подбав наш татко про своNoх дЄток Є хвору жЄнку. Що ж, бачите, не подобаЊться йому колгоспне життя в недостатках, знову "тюхнув" на кращий хлЄб. Корзини продав Є з грЄшми дав драла, де "легше" йому буде жити. ПЄсля цього вже мамЄ хто що не говорив за батька, вона була тверда в своЊму рЄшеннЄ: хай Noде, куди хоче, але назад не повертаЊться.
      
       Знову ми залишились самЄ. Ходимо в школу, як можемо: щоденно чи через день-два. Зима видалась суворою, снЄжною, чи то менЄ так здавалося, бо завжди було холодно й голодно.
      В школу водив мене старший брат, Єз школи - менший. Та одного дня вЄн повернувся зЄ школи сам, без мене. МамЄ сказав, що я йду ззаду, скоро буду. Стало вечорЄти, а мене немаЊ. Мама до брата: "Де ЛЄда? Йди шукай." ВЄн пЄшов по дорозЄ до школи, але дарма. Заплаканий повернувся додому.
       Я в цей час "чаювала" у своЊNo першоNo вчительки ЕмЄлЄ ЃванЄвни Сопронюк. Така маленька, худенька, лагЄдна Є менЄ здаЊться сива. Волосся скручене в невеличку гульку посеред голови. ЧоловЄк NoNo був директором школи.
       А сталося це так. Вчителька задержала нас пЄсля дзвоника на кЄлька хвилин. Ѓван вийшов зЄ свого класу, покрутився в коридорЄ. Мене нЄде не видно. ВЄн вирЄшив, що я пЄшла, Є побЄг доганяти.
      
      18
       Ми, першачки, йшли з ЕмЄлЄЊю ЃванЄвною, бо нам було по дорозЄ. День видався морозним Є вЄтряним. Вона не дозволяла, щоб ми розмовляли, щоб не нахваталися холодного повЄтря. Вже пройшли бЄльшу половину дороги, майже до житла вчительки (це була шкЄльна квартира). Жила вона там, де живе наш Володя. Раптом потерпли моNo рученята (вони ж без рукавичок!), шкЄльне приладдя випало з рук, упала Є я. ДЄти пЄдняли моNo речЄ, вчителька - мене, й повела до себе додому. Там одхаючили моNo руки, посадили бЄля теплоNo груби.
       Через деякий час я сидЄла за столом, поглядаючи тихо навкруги себе з-пЄд лоба. На столЄ стояв самовар, великий, пузатий, блискучий. ПодЄбний самовар колись був у нас, та мама його вже "загнала" комусь Є за щось.
       ПередЄ мною поставили чашку гарячого пахнючого чаю, рядом в блюдечку три грудочки (добре пам"ятаю - 3) цукру Є скибка хлЄба з маслом. БЄля мене сЄла Клара - дочка вчительки, старша вЄд мене на 5 рокЄв; вона все заспокоювала, що заведе додому. ЕмЄля ЃванЄвна сидЄла проти мене й промовляла: "џж, пий".
       НесмЄло, нЄби крадучись, я взяла хлЄб з маслом (яка розкЄш!) Є грудочку цукру вкинула в чашку. Клара сказала, щоб я вкинула всЄ три. Я ж прошепотЄла: "Якщо можна, я решту (двЄ такЄ бЄленькЄ бажанЄ грудочки) вЄзьму додому". Клара сама вкинула тЄ ласощЄ до мене в чашку. Вчителька сказала, що додому вона дасть гостинця.
       ПЄсля цЄЊNo "трапези" я йшла додому в супроводЄ Клари. НазустрЄч нам йшла стривожена моя мама. Клара розповЄла Noй про все, що трапилося зЄ мною. ВвечерЄ вся наша сЄм"я сидЄла на теплЄй лежанцЄ й пили чай, солодкий, смачний. Звичайно, не такий, як у вчительки. Адже наш варився в печЄ в горщику, а там - у самоварЄ.
      
       Сяк-так пережили ми зиму, як кажуть "часом з квасом, порою з водою". Мама удосконалюЊ свою "професЄю"; скоро NoNo вироби не поступалися Устининим (добра учениця!), та вони не конкурували - якщо Устина несе своNo корзини в Паволоч, то мама - в Андрушки. Але що робити з корзинами? Хто Noх продаватиме? - Мама домовилася з одинокою молодою сусЄдкою МарЄЊю КулЊвською, щоб вона носила на базар маминЄ корзини.
      
      
      19
       ПЄд весну погоNoлись маминЄ чиряки, пЄд весну завЄтали до нас гостЄ - мамина менша сестра РаNoна з трирЄчною дЄвчинкою Юлею. Дитя було хворе, весь час плакало. ТЄтка жила в Луганську, але вирЄшила погостювати в маминих "розкошах" - в голодних стЄнах сестри.
      ПЄд цю ж таки весну прибився до нас ще один гЄсть.
       Перед свЄтанком, коли мав народжуватися новий день, почула мама, що хтось чи щось шкрябаЊ по шибцЄ. Вона тихенько пЄдЄйшла до вЄкна, вЄдхилила занавЄску, стала прислухатися та придивлятися.
       Раптом вона побачила: пЄд вЄкном хтось ворушиться. ПотЄм вЄд землЄ стала пЄднЄматись чиясь рука, шукаючи шибку, щоб постукати, але посунулася вниз. Видно, не хватило сили бЄльше. Мама розбудила тЄтку Є вони сидЄли на лавЄ бЄля вЄкна Є шепталися, що б то могло значити. Хто це мЄг бути? ЗвЄсно, не злодЄй, бо немаЊ що красти. њдиним скарбом для мами були NoNo дЄти.
       НевдовзЄ почувся хриплий застужений голос, котрий благав: "ДЄти, вЄдчинЄть, впустЄть до хати. Я помираю". ВЄдразу стало зрозумЄлим: це батько. Мама скочила з лавки Є вилаялась: "Ах, трястя твоNoй матерЄ! Ти вже дЄтей згадав! Ѓди туди, звЄдки приплентався!"
       џNo голос був твердим Є сильним, немов криця. Це нас Є розбудило. Мама ходила по хатЄ не знаходячи собЄ мЄсця. ПоволЄ вона заспокоNoлась Є звернулась до нас, що з ним (батьком нашим) робити. Як кажуть "Серце не камЄнь - вЄдЄйде".
       Тихо засвЄтила каганець, разом з тЄткою вийшла надвЄр Є ввела в хату чоловЄка, хворого, худого, змученого. Його очЄ були мокрЄ, сльози текли по запалих щоках, але вЄн Noх не витирав.
       Мама метнулась до печЄ, наробила крутенЄв з соломи, налила в горщик води, вкинула туди гЄлочку вишнЄ чи малини Є запалила в печЄ солому. Це вона грЄла чай, щоб напоNoти ним батька. Все це робила поспЄхом, мовчки. џNo рухи були рвучкЄ й сердитЄ.
       ДЄвчинка Юля невдовзЄ померла Є тЄтка поNoхала вЄд нас знову ж таки в Луганськ. Батько наш пролежав до тепла, трохи огризся, ходив якось згорблено, голова вниз, дивився похмуро, говорив мало й неохоче - мабуть мучило сумлЄння за своNo вчинки.
       Одного дня прийшов до нас з сЄльради виконавець Є вручив батьковЄ повЄстку на суд. Виявилось, що батька звинувачено в якихось
      
      20
      дрЄбних крадЄжках. Суд присудив пЄвтора року умовного й зобов"язав йти на роботу. ВЄн клявся, що нЄде нЄчого не крав, але ж в нього не було документЄв - Noх викрали разом з грЄшми за проданЄ корзини, коли вЄн Noхав ще в Донбас. Тому брати його не прийняли, сам не мЄг влаштуватися на роботу, цЄлу зиму перебивався як мЄг Є де, поки не захворЄв. Отже, хворий, без документЄв, без гроша в кишенЄ товарняками добрався вЄн додому.
       ВЄсЄм мЄсяцЄв колгосп вираховував з батьковоNo зарплати 25%. Коли ж злодюжку з батьковими документами зловили на мЄсцЄ злочину, привезли до нас районну мЄлЄцЄю - викликали батька Є голову сЄльськоNo ради на очну ставку - тЄльки тодЄ зняли обвинувачення Є рЄшенням нашого суду вЄн був оправданий. Однак грошей, вирахуваних з нього, не повернули.
       Татусь наш трохи розправив плечЄ (адже оправданий!), тепер смЄливо можна дивитися в очЄ своNoй сЄм"No та постороннЄм людям, сусЄдам.
      
       Як завжди, вЄн працював конюхом, тому майже щоденно пЄдводою приNoжджав додому.
       Одного зимового ранку, коли я - другокласниця - з братами збиралися вранцЄ в школу, приNoхав батько. Побачили й зрозумЄли - вЄн пЄдвезе нас.
       Це було взимку. НадворЄ бЄля саней вже тупцювали сусЄдськЄ дЄти-школярЄ, котрЄ також надЄялися прокататися на санях. Та зась! Батько вийшов з хати, крикнув, що вЄн не Noде в колгосп, то ж немаЊ чого "стовбичити". РозчарованЄ школярЄ, в тому числЄ Є я, похнюпивши голови, вийшли гуртом (хто поволЄ, а хто пЄдтюпцем) Є побрели до школи.
       Ще не встигли ми дЄйти до так званого РЄжка, як почули позаду: "Е-ге-й! Розступися, тЄкай з дороги!"
       РозбЄглися ми по сторонах, чекаЊмо... Дивимося: та це ж наш батько, вЄн пЄдвезе нас, зараз зупиниться. Я не дуже вЄдступаю вбЄк (глибокий снЄг), щоб швидше попасти на сани. ВЄн же так стьобнув коней батогом, що вони рванули вскач, сани занесло в бЄк, а мене в снЄг. ПЄдбЄгли моNo брати, пЄдвели, запитують, чи не забилася. Так, я в порядку, але де моNo речЄ. Знайшли моNo книжки, присипанЄ снЄгом, розкиданЄ. Вони були обмотанЄ хустиною.
      
      21
       Мама дала менЄ в школу млинчика; я його поклала мЄж зошитом Є книжкою. То де мЄй млинчик? - загубила в снЄгу хустку й млинчика - дуже шкода...
       Так любий татко пЄдвЄз до школи не лише сусЄдських дЄтей, але й своNoх рЄдних. Як бачите, ласки, заботи вЄд рЄдного батька зазнали ми "багато". њ про що згадати.
      Прийшов на пам"ять ще один випадок з мого життя другокласницЄ. Мама купила зошитЄв. Кожному дала (кому два, кому 3-4), а решту сховала на самий верх мисника.
       В дитинствЄ я була нечипура: завжди зошити, книжки, а то й плаття чи хустка були в чорнилЄ (чорнильницею була бутилочка з-пЄд якихось маминих лЄкЄв).
       В котрий раз я розлила чорнило прямо на зошит. ЗвЄсно сиджу й плачу. ПЄдходить до мене брат Ѓван. Дивиться на зошит. Все ясно.
      - Не реви, - каже, - дЄстанемо новий Є помЄняЊмо листки.
      А як же дЄстати? Це високо. ПЄд самЄсЄнькою стелею. ВЄн вилазить на табуретка, я на другого - вилажу йому на плечЄ, стаю на весь рЄст Є хватаюся за верх мисника. Мисник високий, повнЄстю заставлений тарЄлками, чашками, стаканами, обриваЊться (прикрЄплений до стЄни клямочкою) Є падаЊ майже на нас. Ми також падаЊмо. Не знаю, яким чудом залишилися ми живЄ й непошкодженЄ. Весь посуд на землЄ: вЄн перетворився на черепки Є черепочки. Що робити? Тут не викрутимся. Було нам вЄд мами "Є в хвЄст, Є в гриву".
      
       Одного осЄннього вечора прийшов до нас мамин менший брат Роман. ВЄн працював на Корнинському цукрозаводЄ (з 15 рокЄв). У 18-рЄчному вЄцЄ призвали його в армЄю. То ж вЄн прийшов до старшоNo сестри (тобто моЊNo мами), щоб випровадила його в далеку дорогу. БатькЄв його вже не було, а в батькЄвськЄй хатЄ жив його старший брат Федько. Нам, дЄтям, принЄс дядько Роман гостинця - велику грудку цукру, запорошену крихтами хлЄба.
       Мама вночЄ напекла йому коржЄв, зЄбрала, що могла, братовЄ в дорогу. ВранцЄ провела свого брата до вЄйськомату. Служив у МолдавЄNo, час вЄд часу присилав нам листи (лише до нас). Там залишився пЄсля армЄNo, працював у мЄлЄцЄNo, женився, там застала його
      
      22
      Велика ВЄтчизняна вЄйна. В рЄдне село не повернувся - нЄкуди - брат засЄв батькЄвську хату.
       Лише 1954 року приNoхав до нас у гостЄ зЄ своЊю сЄм"Њю. ЃншЄ брати й сестри обЄдились на маму, що приNoхав до неNo, адже вони також рЄднЄ.
      
       Час Єшов. Я вже в четвертому класЄ. Моя перша вчителька ЕмЄля ЃванЄвна виNoхала з своЊю сЄм"Њю. На NoхнЊ мЄсце приNoхала сЄм"я ТарасенкЄв. ВЄн, Ѓван Якович, був призначений директором школи замЄсть Сопронюка Г. Ф., а його дружина Валентина ФранцЄвна - класоводом 4-го класу, тобто моЊю вчителькою. Вона була молода, свЄтловолоса, висока, гарна Є завжди посмЄхалася самими очима. Ми NoNo любили.
      
       Одного разу я була чергова. ПЄсля дзвЄнка стояла бЄля дошки, чекала, поки зайде в клас вчителька. Я повинна була рапортувати про готовнЄсть класу до уроку. ВсЄ учнЄ сидЄли за партами. Клас великий, мабуть, до тридцяти учЄнв. Серед них вЄсЄм друго- та третьорЄчникЄв. ВсЄ здорованЄ, хлопцЄ; правда, була одна дЄвчина, на шЄсть рокЄв старша вЄд нас (1920 р. народження). В школЄ всЄ учнЄ називали NoNo мамою.
       Отож, чекаЊмо вчительку. УчнЄ сидять за партами. Та ось один третьорЄчник Ѓван МожарЄвський, високий здоровань, кремезний, у бЄлЄй сорочцЄ, встав з-за парти Є пЄшов до дверей, щоб виглянути, чи не йде вчителька.
       Щоб "навести порядок", я - чергова малявка, взяла мокру тряпку з дошки Є ляпнула нею по його плечах. ГанчЄрка сЄрою плямою залишила свЄй слЄд. В цей час зайшла вчителька. Серед класу стоNoть двЄ постатЄ: хлопець-велетень Є дЄвчина-кузка. З останнЄх парт реготали, викрикуючи: "Дай здачу!". Та вЄн нЄяково подивився на вчительку, перевЄв погляд на мене, махнув рукою Є промовив: "Кого бити? Цю малявку?" (в дитинствЄ я була дуже маленька) Є пЄшов до своЊNo парти. Валентина ФранцЄвна посмЄхнулася Є нЄкому нЄчого не сказала.
       ПЄсля цього випадку я боялася "розправи", але обЄйшлося. Я нЄкого не чЄпала, на перервах ховалася пЄд парту.
      
      
      23
       Дуже боялася я собак, але не вбереглася. Взимку перед новорЄчним святом "поцЄлував" мене собака сусЄдки Устини в лЄву щоку, залишивши на згадку три дЄрки навилЄт (в рот).
       Пролежала я вдома до весни: нЄ Noсти, нЄ пити, нЄ холодного, нЄ гарячого, нЄ кислого, нЄ солоного. Жила на одному кип"ячому молоцЄ й рЄденькЄй кашцЄ.
       Устина просила моNoх батькЄв не подавати в суд. (Це був не перший випадок, що NoхнЄй собака кусаЊ прохожих. Я була третьою жертвою).
       Але пЄсля всього того, що вона зробила нам в час голодовки, спасала вЄд голодноNo смертЄ - хЄба можна було подумати про якийсь суд. Правда, Устина щоденно носила для мене молоко, бо наша корова тодЄ не доNoлася.
       Життя продовжуЊться...
      Потрохи люди загоюють своNo фЄзичнЄ, матерЄальнЄ й душевнЄ рани. У нашому хлЄвЄ стоNoть корова й теличка, двоЊ поросяток. ЛЄжка застеленЄ байковими одЄялами, стЄл покритий скатеркою. На столЄ лежить хлЄб, накритий рушничком. Та була вже й одежина для перемЄни. ЗамЄсть каганця висЄла лампа, вправлена в абажур з проволоки. Отож ми розбагатЄли.
      
       ТЄтка Явдоха, мамина менша сестра, жила на той час в ГлухЄвцях, нинЄ Комсомольськ на ВЄнничинЄ. Запросила вона маму в гостЄ. Мама взяла й мене з собою. Ми одяглися, звичайно, як могли, по-нашому - найкраще.
      Та тЄльки тЄтка узрЄла нас в дверях, зразу до мами: "Це ти, сестро, не могла одягнутися якось краще, та й ЛЄда, як старченя". Мама глянула на мене, я - на неNo. По наших мЄрках ми були одягненЄ гарно. ТЄтцЄ - недовподоби. Бачите, вона вже запанЄла, забула своЊ життя в Лозовиках у багатодЄтнЄй сЄм"No. Звичайно, вона жила набагато краще, нЄж мама. џNo чоловЄк Городнюк Ѓван працював головним механЄком на заводЄ. Сама тЄтка нЄде не працювала (все життя!).
       ПЄсля такоNo зустрЄчЄ зразу в мами пропав настрЄй гостЄ, вона б рада повернутися зараз додому, та прикусивши язик, проковтнула гЄрку пЄлюлю Є залишилась гостювати.
      
      
      24
       Вечором тЄтка Явдоха зЄбралпся в гостЄ до своNoх знайомих, а маму попросила запорати корову Є зварити вечерю.
       Отак прийняла тЄтка свою сестру й племЄнницю. Це був перший Є останнЄй раз маминого гостювання у сестри. Зате вона гостювала у мами не лише днями, мЄсяцями й роками з своЊю сЄм"Њю в роки ВеликоNo ВЄтчизняноNo вЄйни, харчуючись з маминоNo комори.
       Хоч Є життя не з медом, але час Єде, не зупинити. Дожили ми до 1937 року. Цей перЄод характерний нЄчними наскоками "чорних крукЄв" у кожанках з пЄстолетами збоку. Стали зникати люди, не помирали - нЄ, Єнша причина.
       В нашому класЄ вчився Юра Шайдюк, звали його "довгим" (був дуже високий). Його батько працював у райземвЄддЄлЄ. Я його знала: вЄн ходив на роботу через подвЄр"я моЊNo подружки Люби Гуменюк. Ми там гуляли, а Юра приходив до нас, зустрЄчати свого батька. ЃнодЄ його батько давав нам цукерки (горошок або подушечки). Пам"ятаю його: високий, в коричневому костюмЄ, бЄлЄй сорочцЄ в полосочку й на головЄ маленький солом"яний брилик.
       Одного разу Юра прийшов у школу понурий, заплаканий, нЄ з ким не розмовляв на перервах. ПЄзнЄше ми дЄзналися, що вночЄ Юриного батька забрали, в хатЄ все перерили догори дном. Щось шукали, але нЄчого не знайшли. БЄльше його нЄхто не бачив, не повернувся. ТакЄ випадки були непоодинокЄ. ДорослЄ говорили: це - репресЄя. Що це слово означало, ми не розумЄли. Згодом стало ясно, що це розправа над ЄнтелигенцЄЊю, яка Єначе мислила, нЄж радянська влада.
      
       Життя йшло. Ми росли. Ото я вже в п"ятому класЄ. На той час не було нЄ телевЄзорЄв, нЄ комп"ютерЄв, на всю вулицю тЄльки в НЄни БаратинськоNo було радЄо. Як зараз бачу: на стЄнЄ прикрЄплена велика чорна тарЄлка, а з неNo доноситься голос. Ми, дЄтвора, хочемо розваг. Весною, лЄтом з Любою любили гуляти в молодЄй посадцЄ (за NoNo городом колись був лЄс, його вирубали й посадили молодий). Ми там збираЊмо першЄ квЄти, спостерЄгаЊмо, як розвиваються молодЄ деревця, появляються першЄ клейкЄ нЄжнЄ листочки.
       ВлЄтку не стихаЊ галас на РокитЄ (невеличке озеро серед посадки). Там найглибше - вище пояса, дно м"якеньке, пЄсок, мох. Коли Рокита висихаЊ, ми переходимо на глинисько (на березЄ за
      
      25
      городами). ТЄльки тут небезпечно купатися, хЄба що з самого краю, бо Њ мЄсця дуже глибокЄ. СтаршЄ нам не дозволяли.
       Восени - ми на березЄ. ХлопцЄ гуляють в гилки, цурки, третього лишнього. Серед них Є Рузька. Я з Любою найшли собЄ потаЊмне мЄсце. З одного кореня росли двЄ вЄльхи, високЄ, рЄвнЄ, гЄллястЄ. Повернувшись зЄ школи, ми старалися якнайшвидше поробити письмовЄ уроки, вдягали якЄсь лахмани, обов"язково з кишенями. Я набирала в кишенЄ смаженЄ гарбузовЄ дзернята, а вона - сушенЄ яблука. Брали з собою пЄдручники, з яких потрЄбно готувати уроки на завтра. Отак спорядившись, ми крадькома йшли на берег до заповЄтноNo нам вЄльхи-двойнЄ. Карабкались на самЄсЄнький верх, зручно вмощувалися Є готували уроки чи нЄ, але зернята лузали Є сушку Noли, спостерЄгаючи за "навколишнЄм свЄтом". Ми бачили, як хлопцЄ сходилися сюди, групувалися (меншЄ окремо вЄд старших), як Рузька давала хлопцям здачЄ (вона любила хлопчаче товариство), коли NoNo штовхали. На другий день ми смЄялися над нею, вона допитувалася, хто нам розповЄв. Ми бачили, що дЄЊться на вулицЄ, на наших подвЄр"ях.
       ВечорЄло. КомарЄ приступали до своЊNo роботи. ЃнодЄ загризали нас, але ми не могли покинути своNo насидженЄ мЄсця, поки хлопцЄ не покинуть свою гульню. Коли вже опустЄЊ вигЄн, ми спускалися вниз Є бЄгли до своNoх хатЄв. НашЄ матерЄ гукали й сварили нас, де ми бродимо.
       Наше мЄсце було засекреченим, нЄкому не вЄдоме, але через деякий час Єз-за деяких негараздЄв (не буду говорити про них) ми покинули свЄй "спостережливий пункт" Є перебазувалися в Єнше мЄсце.
       Тут же, на березЄ, (це вже були людськЄ береги) недалеко росла калина. Ми нанипали: майже вкупЄ росло три кущЄ, великЄ, розкЄшнЄ кущЄ калини. Ми вирЄшили перебазуватися туди. Звичайно, не бачили, що робиться на вулицЄ, подвЄр"ях, але тут було добре. На гЄллЄ цих кущЄв (я - на одному, Люба - на другому) немов у гамаку, сидЄли ми напЄвлежачи. Гарне багряне, жовте листя, червонЄ кетяги дорЄдноNo калини нас дурманили своNoм ароматом. Як у раю! Як хороше, аж спЄвати хочеться. - То спЄвай, - запропонувала вона менЄ. Ѓ я заспЄвала на свою голову "На калинЄ зозуля кувала, усЄм хлопцям перемЄна стала"...
      
      26
       В цей час недалеко вЄд нас ми почули сердитий чоловЄчий голос: "А трястя вашЄй матерЄ! Я тебе вкую! Будеш пам"ятати до нових вЄникЄв! А я думаю, хто це витовк траву...". Ми побачили, що до нас бЄжить з дрючком, в руках (сапа чи лопата), Махтейцьо, батько ВЄри МатвЄNoвни. ВЄн дуже не любив дЄтей, та взагалЄ, чи любив кого вЄн.
       Миттю ми попадали з кущЄв Є драла, скЄльки сили, не чуючи пЄд собою нЄг.
      
       Зате взимку - свобода. Город наш був низький. В дощову осЄнь вода пЄдходила до самого подвЄр"я. ПЄд час морозЄв замерзала Є гульбище на льоду не припинялося до самоNo весни: катання на ковзанах (а ми - малеча, прив"яжемо до ноги кусочок фанери або тоненькоNo дощечки, палички в руки Є - в перед).
       ПЄсля нового року, коли вже добре скована морозом вода, робили хлопцЄ так зване "гонило". В центрЄ вмонтовували колесо, вЄд нього 3-5-7 довгих цепкЄв, або крепких мотузкЄв, до яких прикрЄплювали дитячЄ санки. На них сЄдали один-два "пасажири", колесо розкручували Є виходила "карусель". Не раз пасажири губилися, ЄнодЄ санки вЄдривалися Є летЄли, куди могли. ТодЄ пасажиру "не з медом". СмЄх, регЄт, крик, плач не втихали цЄлий день. Зате додому поверталися веселЄ, розчервонЄлЄ, хоча часто не без синякЄв чи червоноNo юшки. МенЄ здаЊться, що приходили на цЄ розваги дЄти не лише нашоNo вулицЄ, а й з усього села.
      
       Улюбленим заняттям для хлопцЄв - катання на ковзанах. На обох глиниськах ковзанярЄв, як восени осЄв бЄля груш.
       Переважна бЄльшЄсть фабричних ковзанЄв не мала. Тому робили самотужки за допомогою колгоспноNo кузнЄ.
       Запам"яталася пригода мого брата Ѓвана з прабабою Ликерою. (це було 1938 рЄк, пЄсля смертЄ прадЄда Кузьми). Взимку прабабЄ нЄчим було топити й вона перейшла до нас. Одного дня на рЄздв"янЄ свята прабаба вирЄшила пЄти в гостЄ до ЗЄнчукЄв (родичЄв прадЄда Кузьми). НадЄла свою святкову спЄдницю у три шлярки, обшитЄ рЄзнокольоровою тясьмою, кофту з кружевом на комЄрЄ й манжетах, взулася в чоботи. Постояла, подумала й пЄшла в комору.
      
      
      27
      Коли чуЊмо: баба щось причитуЊ. Заходить в хату з пустою торбою в руках зЄ слЄзьми на очах, примовляючи: "Ох тошно менЄ та нудно менЄ! ОбЄдила мене бЄсова личина. Ох тошно менЄ..." ЦЄ причитання були адресованЄ моЊму братовЄ ЃвановЄ. ЗрозумЄло, але чому?
      - Що трапилось? - запитуЊ мама.
      - ОбЄдила мене бЄсова личина. ВЄн взув моNo святковЄ черевики (коричневЄ черевики з високими халявками й коричневими блискучими гудзиками-кнопками. Мабуть, ще дЄвоцькЄ. Вона повЄсила Noх у коморЄ в торбЄ на жердинЄ).
      Ѓван збирався на лЄд. Його черевики пЄсля вчорашнього були мокрЄ. Ото вЄн надЄв бабинЄ, своNo хай пЄдсохнуть.
       Мама, як могла, заспокоювала NoNo, але вона твердила одно: "Ох, тошно менЄ та нудно менЄ. Положить в могилу бЄсова личина раньше временЄ. Ох, тошно менЄ...". ПросидЄла вона бЄля вЄкна до смеркання, чекаючи "бЄсову личину". Де й святковий настрЄй подЄвся...
       Та ось прийшов винуватець. У руках тримав ковзани. На його ногах були бабинЄ черевики, облатанЄ мЄшковиною (щоб теплЄше було, чи пожалЄв, щоб не буже пошкодити чужу взуванку). Зайшов у хату, став бЄля порогу, переминаючись з ноги на ногу.
       Баба знову запричитала своЊ "Ох, тошно...". Мама взяла рушник, помахала ним ззаду Ѓвана, "погонила зимою мухи" сварячись: "Як ти посмЄв чуже взяти без дозволу?" ВЄн виправдовувався, що нЄчого злого не заподЄяв тим черевикам, адже обмотанЄ.
      
       Баба недолюблювала Ѓвана, бо вЄн схожий на дЄда Потапа, з котрим вона все життя була "на ножах". Не сприймала його як хазяNoна, а напЄвнаймит, напЄвчоловЄк Є лише повнЄстю батько 9 живих дЄтей бабиноNo дочки ХристЄ, а NoNo онукЄв.
       Весною баба повернулася додому. ВлЄтку та восени брати допомагали бабЄ на городЄ, заготовляли дрова, бо до нас навЄдрЄз вЄдмовилася йти. Та Noй поталанило: колгосп восени привЄз хуру дров Є два пуди муки, як самЄй старЄй одинокЄй людинЄ в селЄ.
       В районнЄй газетЄ "Прапор колгоспника" появилася стаття, де розповЄдалось про NoNo життя. В кЄнцЄ статтЄ подяка вЄд ЄменЄ баби: "спасибЄ СталЄну-грузину, що хлЄба дав Є дров на зиму".
      
      
      28
       НЄщо не стоNoть на мЄсцЄ. ЗмЄни прийшли Є в наш дЄм. В котрий раз захворЄла мама: зразу запалення легень, мокрий плЄврит, а потЄм легенЄ покрилися пузирками, утворилися ранки Є туберкульоз. Знову мама по лЄкарнях - Криве, Корнин, Кожанка...
       Батько так затужив, що запив Є загуляв... По двоЊ - троЊ суток не появляЊться додому. Була осЄнь. ОкрЄм колгоспноNo роботи вЄн пЄдробляв ще вживанням хатЄв. В той час майже всЄ хати покривалися житньою соломою. В цЄй справЄ вЄн був справжнЄм майстром. Та користЄ вЄд цього не мала нЄ мама, нЄ ми, бо робив за "могоричЄ". Та й з колгоспу не приносив грошЄ (на трудоднЄ платили в основному зерном - 100 грам, а частково грЄшми). ВЄн Noх не приносив, казав: "Нехай будуть в колгоспнЄй касЄ на "чорний день", хоч для нас вЄн був завжди чорним, а ще з хворобою мами - нЄчого й говорити. Знову все на лЄки, на жирЄ для мами.
       Старший брат покинув школу; тодЄ обов"язковим навчанням була чотирирЄчка, а вЄн закЄнчив сЄм класЄв.
      
       Та чорнЄше чорного прийшли днЄ не лише в нашу сЄм"ю - початок вЄйни 1941 року 22 червня. На той час я закЄнчила 8 класЄв.
       Батьки знали, що таке вЄйна. Вони пережили на своNoй шкурЄ громадянську вЄйну 1917-1920 рокЄв, ми - з книжок та розповЄдей.
       В селЄ почалася тривога, неспокЄй, мобЄлЄзацЄя чоловЄкЄв в армЄю. Забрали Є нашого старшого брата (вЄн був призивного вЄку; готували його до осЄннього призову).
       12 липня до нас приNoхала тЄтка Явдоха з двома дЄтьми. Василь вЄд мене менший на рЄк, а Майя - 3 роки.
       ЧоловЄка тЄтчиного мобЄлЄзували (перед вЄйною вЄн працював головою райвиконкому), а Noй запропонували евакуюватися в Середню АзЄю, але вона вЄдмовилась Є попросила дати Noй пЄдводу, щоб добратися до нас.
       Батька нашого в армЄю не взяли, бо в нього на правЄй руцЄ не було трьох середнЄх пальцЄв (будучи на фЄнськЄй вЄйнЄ 1938-39 рр. поморозив, а потЄм вЄдрЄзали).
       16 липня в нашому селЄ, а також районЄ, були вже нЄмцЄ. На кругляцЄ, за селом, де стояли прикордонники, вЄдбувся запеклий нерЄвний бЄй. НЄмцЄ перемогли. џх було багато, а прикордонникЄв -
      
      
      29
      жменя. ТЄльки дехто залишився живим, решта полягли головою. З тих, що залишилися, полягли пЄд Строковом.
       Фашисти святкували свою перемогу. Ми опинилися на окупованЄй нЄмцями територЄNo. Вони почували себе господарями, бЄгали по хатах, шваркотЄли, вимагали молока, яЊць, сала. Ходили по селЄ й вишукували ЊвреNoв та комунЄстЄв. ТЄтка Явдоха та NoNo кучерявЄ дЄти своNoм одягом та зовнЄшнЄм виглядом вЄдрЄзнялися вЄд мешканцЄв нашого села. Не раз бЄля них зупинялися нЄмцЄ, вигукуючи: "Юда!". СпасибЄ сусЄдам, котрЄ переконували окупантЄв в протилежному. Не раз, пам"ятаю, мама з нею сперечалась, щоб одягала мамину спЄдницю, своNo кучерЄ закутала хусткою - та де там. Лозовицька "панЄ" не хотЄла й слухати.
       Пройшов якийсь час - тЄтку викликали до управи (хтось повЄдомив нЄмецьку комендатуру, що вона жЄнка комунЄста). Таких тодЄ прибирали до рук. Мама NoNo не пустила, а пЄшла сама. ТЄтка втекла в Лозовики до баби Ликери, а дЄти залишилися з нами. Переховувалася там, поки нЄмцЄ залишили село. "ЦЄкавЄ" випитували NoNo дЄтей Є маму, де тЄтка. ВЄдповЄдь одна: "Не знаЊмо, десь пЄшла й не повернулася".
      
       В селЄ, а то й у всьому районЄ, панував хаос. По всЄх органЄзацЄях, магазинах, складах вибивали дверЄ, вЄкна, брали все, що можна було взяти, що могло пригодитися вдома.
       Хто не боявся, йшов у поле косити, жати - адже була пора жнив. НЄмецька влада поставила "своNoх намЄсникЄв", котрЄ охороняли врожай для фашистськоNo армЄNo та примушували жителЄв села працювати на нЄмцЄв.
       Школа, звичайно, не працювала. Ми вдень тинялися вЄд хати до хати. Вечорами ходити було заборонено. СтаршЄ хлопцЄ та деякЄ дЄвчата потай вЄд постороннього ока збиралися то в однЄй то в другЄй хатЄ. ЃнодЄ приходили хлопцЄ, бувшЄ учнЄ нашоNo школи, з КЄловки, Котлярки. Чим вони займалися довгими вечорами, ми не знали. ПЄзнЄше виявилося, що дехто з них був зв"язаний з партизанами. Весною арештували Є повЄсили в центрЄ району одинадцять членЄв цЄЊNo органЄзацЄNo. Серед хлопцЄв були й дорослЄ чи лЄтнЄ чоловЄки, котрЄ (як виявилося) керували цЄЊю групою.
      
      
      30
       ПЄсля цього випадку стало ще небезпечнЄше ходити вечорами. Одного разу наша старша група зЄбралася в Парипси, в кЄно чи якийсь концерт - не пам"ятаю, Є запропонувала нам, меншим. Дорога не близька (бЄля 10 км.). Ми випросили дозвЄл у своNoх батькЄв Є пЄшли в Парипси. ВсЄх нас було 15 чоловЄк, всЄ з одного кутка. В клубЄ ми розмЄстилися. СтаршЄ наказали нам нЄде не дЄватися, нЄкуди не йти. По закЄнченню нашЄ хлопцЄ прийдуть до нас Є заберуть. Чи сидЄли вони в клубЄ - не знаю. ПЄд кЄнець пЄдЄйшов до нас Сашко Козак (жив пЄд лЄсом). Решта хлопцЄв чекали нас на вулицЄ.
       Поверталися додому стомленЄ, тому не спЄшили. СтаршЄ тримали менших за руки, щоб легше йти, щоб не загубилися.
       Ми вже перейшли Парипси, райцентр, аеродром, перейшли в своЊ село, ввЄйшли в посадку. Залишилось з пЄвкЄлометра Є вдома. Та зась! ДЄйшли до Рокити. НадворЄ темно, хоч очЄ виколи. Ми знаЊмо: недалеко городи, а дЄйти до них не можемо. Йдемо в одну сторону - нЄ, повертаЊмося в другу - також нЄ. Куди б не йшли, а бЄля Ракити. Так ми кружляли бЄля неNo, поки не стало розвиднятися. ПотЄм розповЄдали нам, що там не раз блудили ЄншЄ.
      ПЄд осЄнь цього року приNoхала до нас друга мамина сестра РаNoна з п"ятирЄчним хлопчиком. Тепер у нашЄй хатЄ три сЄм"No, 9 душ. Сестри мЄж собою не дружать, не миряться, NoхнЄ дЄти також. Мама знай тЄльки стоNoть бЄля печЄ: варить, пече, годуЊ три сЄм"No. Батько мовчки сопе, а як допече йому (його рЄдня допоможе в цьому), то хватало нам усЄм, особливо мамЄ. Як не було, але мама залишила всЄх на зиму. Весною випровадила Noх: через дорогу стояла пуста хата на два ходи (колись там пЄсля розкуркулення жив батькЄв дядько ФедЄр).
       Не довго вони жили разом: хлопчик тЄтки РаNoни помер Є вона вийшла на окрему квартиру, влаштувалася на роботу в заготзерно. ТЄтка Явдоха купила козу, стала хазяйнувати, поки баба Ликера не забрала NoNo до себе в Лозовики. 1942 року баба померла, Явдоха залишилася сама. ДЄти в основному жили в нас.
      
       ВлЄтку 1942 року розпочалися набори молодЄ в НЄмеччину. Попав у цей набЄр Є мЄй брат Ѓван. Що робити? Як викрутитись?
      
      
      31
       В Устини переховувались два полоненЄ. НЄхто нЄколи Noх не бачив у хатЄ чи на подвЄр"No. У хлЄвЄ була хатина. РанЄше там Устина робила корзини Є вхЄд туди мамЄ завжди був вЄдкритий. Тепер на дверях висЄв замиканий замок. Де взялися вони, звЄдки й коли - нЄхто не знав.
       Мама догадувалася, що в Устини якийсь секрет, але одна й друга мовчали.
       Випадково мама побачила на дворЄ чужого чоловЄка, що шмигнув до хлЄва. Устина пояснила мамЄ, що це приNoхав до неNo двоюрЄдний брат з Хмельниччини (вона звЄдти родом).
       Та коли прийшов час збирати Ѓвана в НЄмеччину, до нас прийшла ВЊра Є сказала мамЄ, що виручить його Є розкрила секрет. Один з NoхнЄх полонених - Павло, сильний, кремезний офЄцер нашоNo армЄNo вже давно мрЄяв утекти. ПоNoздка в НЄмеччину - це була нагода. ВЄн склав з ВЊрою план. Батько наш завезе пЄдводою речЄ Ѓвана на станцЄю. Ѓван пЄшов пЄшки, пройшов регЄстрацЄю. У возЄ було повно соломи, пЄд якою лежав Павло - ЃванЄв спаситель.
       Пролунав перший свисток. НЄмцЄ дали пару хвилин попрощатися з рЄдними. БЄля поNoзда людей, як мурашок. Метушня, крики, плач. Батько пЄд"Noхав ближче. Ѓван пЄдбЄг до пЄдводи, на ходу скидаючи з себе верхню сорочку й штани. З-пЄд соломи в нижнЄй бЄлизнЄ показав голову Павло, мигом переодягся в ЃванЄв одяг, взяв його речЄ Є в вагон. Батько по конях тЄльки: "Вйо!" Є вскач подалЄ. Сховали Ѓвана в Устини на Павлове мЄсце (на нЄч).
      Товарняк, набираючи хЄд, повЄльно вЄддаляв молодих хлопцЄв Є дЄвчат вЄд рЄдноNo домЄвки. ДверЄ вагонЄв напЄввЄдчиненЄ, в кожному вагонЄ вартовий нЄмець з автоматом. Павло сидЄв на Ѓванових речах бЄля дверей. Товарняк Єшов пЄд гору, набираючи пар. Посадка. Павло зрозумЄв - настав час. ВЄн миттю скочив з вагона, пЄд насип, а далЄ посадка. КонвоNoр побачив, як метнулась людська постать, став стрЄляти з автомата та дарма. Товарняк мчав на всю швидкЄсть все далЄ й далЄ.
      ВночЄ Ѓвана вЄдправили потайки на станцЄю на схованку до Гриши Томчука (ВЊриного двоюрЄдного брата). ВЄн працював на залЄзницЄ якимось начальником. Втершись в довЄру нЄмцям, знав, коли буде Noхати який ешелон, що чи кого везтиме (солдат чи зброю).
      
      
      32
      Сам же був зв"язаний з партизанами, тому на залЄзницЄ бували частЄ аварЄNo: то пЄшов поNoзд пЄд укЄс зЄ зброЊю, то з горючим, то боЊприпаси, або продовольчЄ товари.
      На другий день, пЄд вечЄр, "завЄтав до нас" староста села за Ѓваном. Мама розплакалась, розЄграла сцену, мов: "Забрали мого сина, а тепер з претензЄями до мене, де вЄн. Це я запитаю вас, де дЄли мого хлопця". Тиждень чи два чатували його, поки староста не пропав - знайшли в лЄсЄ неживого.
      ВсЄ, хто працював на залЄзницЄ, мав бронь - не брали в НЄмеччину. Ото Гриша влаштував брата працювати там.
      
      Набори в НЄмеччину продовжувалися. ДЄйшла черга й до мене. Звичайно, Noхати нЄхто не хотЄв. Стали ховатися, батьки заявляли, що "пропала" дитина, а ЄншЄ спецЄально робили себе хворими: ковтали тютюн, натирали руки Є ноги якимось ядом, натирали повЄки очей, роблячи Noх пухлими Є червоними. ВсЄ цЄ та ЄншЄ процедури давали своNo наслЄдки: вЄд тютюну - страшний кашель, отже - туберкульоз, рани на руках Є ногах - короста, сльози, почервонЄння очей - трахома.
      НЄмцЄ-лЄкарЄ дуже боялися цих заразних хвороб Є пЄд час комЄсЄNo не пЄдпускали до себе близько таких "хворих", отож не брали в НЄмеччину.
      Серед членЄв комЄсЄNo по набору молодЄ був наш учитель нЄмецькоNo мови АнатолЄй Володимирович ВЄлЄнський. Добрий був учитель. Дякуючи йому, я добре знала шкЄльну програму середньоNo школи Є певний час "Noла хлЄб" з урокЄв нЄмецькоNo мови (в КЄловцЄ працювала 13,5 рокЄв, читала в школЄ поряд Єз росЄйською - нЄмецьку мову).
      ПЄд час комЄсЄNo по вЄдправцЄ молодЄ в НЄмеччину вЄн (вчитель) багатьох "забракував", вигадуючи для них рЄзнЄ хвороби. НЄмцЄ стали пЄдозрювати щось неладне, що останнЄм часом майже всЄ хворЄ. "Чому?" - допитувалися. "ВЄйна, поширюЊться зараза", - була його вЄдповЄдь. А зарази вони боялися...
      Я в цей час ховалася в баби Явдохи (матерЄ Гриши Томчука, ТолЄковоNo баби). ВночЄ в хатЄ пЄд замком, вдень - в картоплиннЄ на Noх городЄ. Це була остання спроба набору, яка так Є не вЄдбулася.
      
      
       33
      В жовтнЄ мЄсяцЄ 1943 року, зненацька, мов грЄм серед ясного неба, в село наше ввЄйшла частина пЄхотинцЄв наших червоноармЄйцЄв. Десь прорваною лЄнЄЊю фронту, вони ввЄйшли в окуповану нЄмцями територЄю, давши бЄй пЄд Ходорковом. В нашому селЄ на той час стояв невеличкий ворожий загЄн. ДЄзнавшись, що суне валка червоноармЄйцЄв, вороги дали драла з нашого села на Лозовики, бЄльшу частину спаливши Noх - вЄдступили в напрямку Корнина.
      ЗморенЄ, стомленЄ й голоднЄ солдати в довгих сЄрих шинелях, в черевиках з обмотками залишилися на вЄдпочинок. Дружно, неначе по командЄ, задимЄли комини в сЄльських хатах - готувалася вечеря для довгожданних гостей. Недовго вони "гостювали", на слЄдуючий день пЄд вечЄр пЄшли далЄ, взявши з собою хлопцЄв-добровольцЄв. Серед них був мЄй брат Ѓван з своNoми "коришами" - всього 18 чоловЄк.
      Ми радЄли: скоро визволять нас з-пЄд окупацЄNo. В селЄ безвладдя. Та через тиждень-другий знову заNoхали в село нЄмцЄ на мотоциклах Є машинах (пЄших у них не було), побули кЄлька годин Є поNoхали. Вони доганяли наших пЄхотинцЄв. ПЄд Брусиловом знайшли слЄд нашого вЄйська Є там вЄдбувся нерЄвний бЄй. Майже всЄ червоноармЄйцЄ й добровольцЄ полягли. Хто залишився (Є наш Ѓван), потайки групами пробиралися до лЄнЄNo фронту.
      
      ПЄзньоNo осенЄ стало чути вЄдлуння гармат, особливо, коли ляжеш на мерзлу землю й прикладеш до неNo своЊ вухо. Дуже гарно чути вечором, коли в повЄтрЄ приморозок. На звук ми визначали напрямок Є вЄддаль артилерЄйськоNo кононади, двигтЄння бомбовоза в повЄтрЄ.
      
      НЄмцЄ то появлялися в селЄ на 2-3 днЄ, то зникали. В нашЄй школЄ вЄдкрили лазарет Є привозили тяжко ранених. ЗрозумЄло було, що лЄнЄя фронту недалеко.
      Через дорогу вЄд школи, в колишньому парку, зробили кладовище для своNoх мерцЄв. На могилЄ кожного солдата ставили дерев"яний (березовий) хрест.
      Знову заNoхала в село якась частина ворожого вЄйська; розмЄстилися по хатах. У нас поселилося троЊ. В кЄмнатЄ посерединЄ розклали довжелезний стЄл. ДвоЊ малювали топографЄчну карту, третЄй постЄйно у воротях з автоматом. До нас з сусЄдЄв
      
      34
      нЄкого не пускали, а також Є постороннЄх нЄмцЄв. ДверЄ в кЄмнату завжди були закритЄ. СпокЄй, тишина. ЃнодЄ котрийсь зайде до нас в кухню, скаже мамЄ, щоб пЄдмела в кЄмнатЄ, спалила папЄр. џй за це кусочок мила, або баночку консерви. НЄколи не залишали свою "резеденцЄю". На обЄди ходили по черзЄ. Жили вони в нас недЄлЄ 2-3.
      ВиNoхали, а через 3-4 днЄ заNoхали ЄншЄ. Це вже був грудень мЄсяць 1943 року. ЗлЄ, як голоднЄ собаки, кричать, бЄгають туди-сюди, дверима грюкають. ВсЄ на машинах. СильнЄ морози, неможуть завести. В повЄтрЄ пахне не лише зимою, але й порохом. Чути гуркотЄння все частЄше та сильнЄше. Люди села стали веселЄшЄ, але стримано, потайки вЄд нЄмцЄв.
      
      Надходило 25 грудня - нЄмецьке РЄздво. Весь день нЄмцЄ ходили з хати в хату, готуючись до святоNo вечерЄ, приносили якЄсь ящики, пакунки. Коли ми полягали спать, почули в хатЄ курячий чи качиний крик - то нЄмцЄ вЄдривали Noм голови й кидали в грубу. ПотЄм один з нЄмцЄв гукнув маму й наказав Noй готувати пташню. Мовчки мама взялася до роботи. В печЄ запалав вогонь, на сковородЄ жарилась курятина й качатина, потЄм складалося в баняк Є тушилось.
      М"ясо готове, стЄл в кЄмнатЄ накритий бутилками рЄзноNo форми. Гармидер, дикий регЄт п"яних морд - святкують нЄмцЄ.
      
      Та недовго Noм вдалося веселитися. ПЄд ранок розпочалася метушня, бЄганина, забирали з столЄв наNoдки й напитки, виносячи все в машини. НадворЄ загарчали мотори машин, на вулицЄ чулися крики команди. Стало ясно: збираються поспЄхом в дорогу. Один нЄмець сказав мамЄ: "Рус - побЊда, ГЄтлер - капут".
      Поки розвиднилось - в селЄ не лишилося жодноNo машини, жодного нЄмця. ПЄд обЄд в село ввЄйшли нашЄ вЄйська.
      Так 25 грудня 1943 року село було звЄльнене, а 26 - весь район вЄд нЄмецьких окупантЄв.
      
      Прийшла весна. Запрацював зв"язок. Приносили кому лист з фронту, а кому похоронку. В наш дЄм принесли похоронку про смерть старшого брата ФедЄ; вЄд меншого - нЄ гу-гу. Батька забрали в стройбатальйон. Залишились ми з мамою вдвох.
      
       35
      НарештЄ одержали лист вЄд Ѓвана. ВЄн повЄдомив, що ранений лежить в лазаретЄ у ВЄнницЄ. З горем пополам товарняками добралася мама до мЄсця призначення. Ось Є зустрЄч. Обмотаний одЄялом (холодно - це було ранньоNo весни), лисий, з перебЄнтованим плечем, грудьми, з гЄпсом на правЄй руцЄ (вЄд плеча до самого кЄнця пальцЄв) стояв перед мамою худенький, жовтенький хлопчина. Це - мамин син Ѓван. Але де ж його чуприна, де та шевелюра, як у дЄда Потапа? Мама плаче, а вЄн просить забрати його додому. Ранений в плече (куля вилетЄла навилЄт, зачепивши легенЄ), ранена рука вище кистЄ, порванЄ зв"язки на правЄй руцЄ. Знекровлений, весь час температура, хилиться вЄд подиху, хоче додому.
      ЛЄкар заспокоNoв обох: пЄдлЄкують - випишуть додому, тримати не будуть.
      ПЄсля жнив наш солдат-доброволець повернувся додому. Рука сама не пЄднЄмаЊться, всЄ пальцЄ тЄсно зжатЄ в кулак, не ворушаться.
      ПЄвроку пробув дома, ходив у лЄкарню на перев"язку, на перевЄрку, на процедури; вдома робили ванни з березового листя, масаж руки. Потроху пальцЄ заворушились, але не слухаються, взяти ними нЄчого не може. Та час лЄкуЊ рани, залЄкував поволЄ й ЃвановЄ.
      
      СЄльська рада оголосила про вЄдкриття школи. Та яке вЄдкриття! ВЄкна побитЄ, дверЄ телЄпаються на вЄтрЄ, не зачиняються, поли в окремих класах зЄрванЄ; стЄни, стеля - що й казати - адже певний час тут мЄстився нЄмецький лазарет.
      Одначе, розпочали ремонт. Всим селом ремонтували наш "храм знань".
      20 березня 1944 року вЄдкрили школу. Вона, мабуть, була одна в районЄ, бо вЄдвЄдували NoNo на той час учнЄ з рЄзних навколишнЄх сЄл, як-то: Лозовики, КЄловка, Кам"янка, Жовтневе, Андрушки, Паволоч, КрасногЄрка.
      
      Я пЄшла в 9 клас. Назбиралося нас 14 чоловЄк, серед них четверо хлопцЄв з фЄзичними вадами. З нашого села - 5 дЄвчат, решта - з навколишнЄх. В класЄ замЄсть парт поставили два довгЄ столи, збитЄ з дощок. ТакЄ ж Є стЄльцЄ. Посеред класу велика залЄзна бочка (так звана "буржуйка"). џNo пристосували замЄсть груби. Топити нЄчим.
      
      36
      Але за школою - лЄс. Ми, учнЄ, на великЄй перервЄ та пЄсля урокЄв йдемо в лЄс, збираЊмо сухе гЄлля, цЄлЄ дерева; рЄжемо, рубаЊмо, топимо "буржуйку", а потЄм грЄЊмося.
      Щодо навчального приладдя, то скажу слЄдуюче: один пЄдручник на весь клас. Наприклад, пЄдручник ЄсторЄNo був у вчителя, але вЄн його рЄдко бачив, хЄба що на перервЄ, щоб записати тему уроку. Цей пЄдручник (та й ЄншЄ) "ходив" вЄд рук одного учня до другого.
      З хЄмЄNo також у вчительки, росЄйська лЄтература - в ученицЄ, нашоNo сусЄдки-подружки РузЄ БаратинськоNo. Ото як одержала я котрийсь пЄдручник, то вже дома нЄякоNo роботи з мене. Сиджу й конспектую не лише, що задано на слЄдуючий урок, а наперед 2-3 теми, бо не скоро вЄн знову попаде в моNo руки. СвоNo конспекти ми передавали один одному, обмЄнювались.
      ЦЄкаво знати, на чому й чим писали? Звичайно, зошитЄв не було. Виручали нас паперовЄ мЄшки. Хоч папЄр Є рудий, та писати можна. Отож, дЄстанемо десь того мЄшка, - порЄжем на куски й кусочки, наробим зошитЄв, блокнотЄв, записничкЄв рЄзного розмЄру й форми. РадЄЊм, тЄльки вчися, здобувай знання.
      А чим писати? - чорнила немаЊ. Додумалися його робити з бузини, цибулиння. ПЄзнЄше нас виручали ракетнЄ порошки. На той час на нашому аеродромЄ стояла зенЄтна частина. Там роздобували ми цЄ заповЄтнЄ пакетики, розводили теплою водою Є - чорнило, не мало значення якого кольору (зелений, червоний, синЄй Є рожевий), аби писати при свЄчцЄ чи каганцЄ.
      Пам"ятаю такий випадок: одержавши на руки пЄдручник з ЄсторЄNo, я сЄла до працЄ. Стомилася спина сидЄти. ВечЄр. Я лягла на лежанцЄ, при каганцЄ, зробленому з гЄльзи, конспектую.Але сон взяв своЊ - я задрЄмала. Коли чую: сморЄд - то зайнялися моNo кучерЄ, обгорЄли брови. Як Єти в школу? - закуталася хусткою по самЄ очЄ. Так Є ходила, поки хоч трохи не вЄдросли. Весело жилося! Але ми не хникали, не стогнали, що важко. Ми мрЄяли, надЄялися на краще, ми хотЄли "легшого" хлЄба нЄж батькЄв наших. То ж "гризли гранЄт науки" Є вЄрили, що як казав росЄйський полководець Котузов: "Тяжело в учении - легко в труде".
      Коли вже було тепло, не треба топити, шукати дров, на перервах ми займалися "мистецтвом" - вчилися танцювати на той
      
      37
      час моднЄ танцЄ: танго, фокстрот. БосЄ, пЄд язик (замЄсть музики).
      Пол чорний, натертий (забула чим) замЄсть краски. ПЄсля танцЄв нашЄ ноги, (особливо пЄдошви й п"яти) також чорнЄ. Сидячи на уроцЄ, торкаЊш нога об ногу - литки й передки розмальованЄ рЄзним орнаментом, незрозумЄлим для нас, мабуть арабським.
      Одного разу на уроцЄ хЄмЄNo вчителька ЗЄна СеменЄвна викликала мене до дошки. Я вийшла. Бачу: учнЄ дивляться на моNo ноги й "ухмеляються". Вчителька замЄтила учнЄвський неспокЄй, подивилася на них, потЄм на моNo ноги; подивилася Є я.
      Зразу в класЄ вибухнув смЄх: моNo литки й передки були в полосочку, плями й цяточки. Вчителька вЄдправила мене до криницЄ привести ноги в порядок, хоча нелегко менЄ це вдалося.
      Сама вчителька ходила в якихось зношених туфлях Є шубЄ, не дивлячись на травневе тепло. Вона недавно повернулася з евакуацЄNo з трьома дЄтьми. Хто знаЊ, що було на нЄй пЄд шубою - вона завжди була застЄбнена на всЄ гудзики.
      
      ЗакЄнчили 9 клас по скороченЄй програмЄ за 6 мЄсяцЄв, в груднЄ мЄсяцЄ. Перше пЄврЄччя - (квЄтень-червень); липень, серпень, вересень - канЄкули, щоб допомогти дорослим в збираннЄ врожаю; жовтень-грудеь - друге пЄврЄччя.
      В сЄчнЄ 1945 р. розпочався новий навчальний рЄк. Я в 10 класЄ.
      ПринагЄдно хочу згадати 9 травня. Теплий сонячний день. ЦвЄтуть садки, цвЄте бузок. Зелена соковита трава п"янить нам голови. Посадкою йдемо ми в школу, збираЊмо в букет фЄалки. Ось ми на шкЄльному подвЄр"No. НадворЄ вчителЄ. ЗбудженЄ, веселЄ, про щось голосно говорять, перебиваючи один одного.
      Та ось Є дзвоник на лЄнЄйку.
      - ВсЄ вже зЄбралися? - запитуЊ директор школи Сюшин ЛеонЄд Олександрович. В його очах свЄтиться радЄсть. ВЄн зачитуЊ повЄдомлення радЄоЄнформбюро про капЄтулювання НЄмеччини й пЄдписаний Акт перемоги радянських вЄйськ над нЄмецьким фашизмом. Ми, зачувши сказане, кричимо, вигукуЊмо, радЄЊмо.
      Нас вЄдправляють додому - сьогоднЄ урокЄв не буде. СьогоднЄ мЄтинг бЄля сЄльради у зв"язку з цЄЊю знаменною подЄЊю.
      Ми бЄжимо додому. По дорозЄ, з ким зустрЄчаЊмось, кричимо:
      
      
       38
      "З Перемогою!" ЗабЄгаЊмо до сусЄдЄв, сповЄщаЊмо про цю новину. Замикаються хати. ВулицЄ наповнюються людьми - всЄ йдуть на мЄтинг.
      ЗакЄнчився навчальний рЄк в кЄнцЄ червня, але документи "Атестат зрЄлостЄ" одержали в серпнЄ - не було бланкЄв.
      Пам"ятаю наш випускний вечЄр. Щоб прикрасити зал Є приготувати святкову "трапезу" ми здому приносили все: вазони, скатертини, посуд, продукти харчування. Я принесла великого вазона (саме вЄн цвЄв) Є поставила його на столЄ, за котрим сидЄла призидЄя цЄЊNo урочистостЄ.
      ДоречЄ, несли ми цього вазона вдвох з незмЄнною подружкою Любою. СлЄд сказати, що розпочали ми навчання з першого класу за першою партою Є закЄнчили за першим столом в 10 класЄ.
      ПЄсля навчання в школЄ постаЊ питання: що далЄ, куди подЄтися? Вся ПопЄльнянська компанЄя "рванула" в КиNoв (всЄ хочуть в столицю). Мали наувазЄ, що котрийсь Єнститут вЄдкриЊ нам широко дверЄ з своNoм "Ласкаво просимо!"
      Та зась! НабЄр в Єнститут вже пройшов, екзамени зданЄ, скоро навчання. Ми запЄзнилися. Щоб не тратити цЄлий рЄк даром, ми надибали однорЄчну школу Главспирту вЄд Ѓнституту Єм. МЄкояна. ВсЄ 5, як вЄвцЄ чередою, пЄшли ми туди. Ця школа готувала технологЄв, хЄмЄкЄв, бугалтерЄв та плановикЄв, тобто кадри для спиртзаводЄв. Ми вибрали (знову ж таки всЄ) технолога-хЄмЄка. Жили в гуртожитку на "СобачЄй тропЄ" - за Бесарабкою. Одержували 15 крб. стипендЄNo на мЄсяць, 200 гр. хлЄба щоденно.
      ХлЄб ми економили на своNoх шлунках, гуртуючись складали Є продавали на базарЄ, щоб купити якЄсь дЄвоцькЄ приналежностЄ. Додому Noздили щосуботи, привозили хто що мЄг: у двох-трьохлЄтрових бутилках молоко, пироги (розмЄром з пЄвгалоша) з буряками й капустою, калиною, квасолею.
      Я назбирала 75 крб. Рада несказанно. Продавали хлЄб по черзЄ: сьогоднЄ, наприклад, всЄ (нас 5) здають своNo порцЄNo менЄ - я йду на базар, завтра - ВЊрЄ чи ЛюбЄ - вона йде на торг.
      Була моя черга одержати нашЄ пайки й продати. Думала: оце сьогоднЄ продам, накуплю собЄ... Та передчасна була радЄсть. Недаром народне прислЄв"я гласить: "Скажеш "гоп", коли перескочиш".
      
      39
      Так Є менЄ. ХлЄб я продала, та в гуртожиток я повернулася не з покупками, а з вирЄзаною кишенею в пальто. Довго горювала, бо хЄба я сама не могла з"Noсти хлЄб? Та що поробиш. Та й пальто шкода. Воно в мене було плюшеве. Його пошила менЄ тЄтка Явдоха, вЄднайшла клаптики, вставила, майже не видно.
      По закЄнченнЄ цЄЊNo школи нас вЄдправили на практику в Тульський Спиртотрест на Лобановський завод. Трьох - я, Люба й Рузя - на один завод. ПЄсля практики склали екзамени, документи на руки Є в обов"язковому порядку на роботу. ВсЄ одержали розподЄл в Чкаловський спиртотрест (ОренбурзькЄ степи). Я Є Люба - на один завод; я - технолог, а вона - хЄмЄк.
      Ташла. Глухомань. До залЄзницЄ близько 100 км. Транспорт - пЄдводи, запряженЄ кЄньми, або волами. Завод маленький, в лощинЄ пЄвденного Уральського пЄднЄжжя. З однЄЊNo сторони заводу за кЄлометр-два тече рЄчка Урал, з другоNo - вЄдроги Уральських гЄр, покритЄ лЄсом.
      За 2-3 км. розкинулось невеличке заводське селище, де й поселили нас. БЄля заводу кЄлька будинкЄв (контора, склади). Ми - боягузки. Всього боNoмося. Вечорами вовки пЄдходять до самого поселення, виють, шукають здобич. Ми - по-своЊму "виЊмо". Як дуже наболить, то пЄднЄмаЊмося в лЄс Є там даЊмо волю своNoм спогадам, почуттям. Ходили так, поки в нашоNo хазяйки не розЄрвали вовки овечку. (ВночЄ пЄдЄйшли до хлЄва, якось викрали NoNo з кошари Є за хлЄвом розправилися з нею). ПЄсля цього ми вже не ходили в лЄс, правда Noздили обозом по дрова.
      Було це так: частина заводу працювала на вугЄллЄ, а частина - на дровах.
      Ото одного зимового дня завод зупинили на якийсь перЄод на ремонт. ВсЄх робочих Є етееровцЄв вЄдправляють в лЄс (метровки вже були заготовленЄ, тЄльки вивезти). ВЄдправили Є нас. ВсЄ сани запряженЄ волами. Туди порожняком. НашЄ сани в серединЄ обозу. Ми лежимо на санках Є любуЊмося лЄсом.
      Там нам нагрузили кругляка, повертаЊмося назад. ВсЄ сани на основнЄй дорозЄ, а ми - на мЄсцЄ: смикаЊмо за упряж, штовхаЊмо нЄму уперту скотину, а вона - анЄтелень.
      Нас гукають, вже вечорЄЊ, а ми з мЄсця не рушимо; бЄгаЊмо кругом бикЄв, а вони - нуль емоцЄй. Не на жарти розплакались ми.
      
       40
      Що робити? - Змилувалися над нами чоловЄки переднЄх саней. ДвоЊ останнЄх вЄдвели в сторону, пЄдЄйшли з Њхидною усмЄшкою до наших, взяли бикЄв за ярмо, крикнули, Є нашЄ воли мовчки пЄшли за чоловЄками на звЄльнене для них мЄсце. ТодЄ пЄдвели тих двЄ пари саней Є поставили пЄсля наших. Вся валка рушила до заводу.
      По дорозЄ розповЄдали страшнЄ випадки з вовками (чи то була правда, чи щоб нас залякати). Та бЄльше ми в лЄс не ходили.
      Скоро завод пустили, але спирту держава одержувала менше, нЄж крадЄNo. Крали й пили всЄ, кому не лЄньки, особливо в нЄчнЄ змЄни. Навчилися знЄмати пломби з апарату, нацЄдять спирту Є знову пломбу на мЄсце.
      ПриNoхала комЄсЄя з тресту, знову зупинили завод. РЄшення комЄсЄNo - завод збитковий, треба проводити реконструкцЄю.
      А нам що робити? ПотрЄбно Noхати в спиртотрест, щоб перевели на Єнший завод. До залЄзницЄ 75 км. Треба спЄшити, поки ще морози, бо наша дорога проходить через рЄчку Урал. Якщо розмерзнеться, то зв"язок перерветься Є змушенЄ будемо чекати дороги по водЄ (паромом), а це буде не скоро.
      На наше щастя до станцЄNo вЄд заводу вЄдправлявся трактор з причепом якогось дерева. Нам порадили Noхати з ними, бо самЄ дороги ми не знаЊмо, та й небезпечно. НаселенЄ пункти один вЄд одного 15-30 км.
      Купили ми дитячЄ саночки, звечора спакували своNo речЄ в лозянЄ корзини, прив"язали до санок - Є в дорогу.
      ВранцЄ, коли сонце тЄльки показуватися з-за горизонту, ми пЄд"Noхали своNoм "виNoздом" до заводу, де вже стояв звечора нагружений колодами трактор. Прийшли трактористи. Наш поNoзд "Експресс" вирушив у добрий путь: спередЄ трактор на гусеничному ходу, а ззаду - дитячЄ саночки Є двЄ подружки-хохлушки.
      ПЄд ногами снЄг скрипить, Єскриться веселкою вЄд перших променЄв зимового сонця; очам боляче дивитися. Гудуть телеграфнЄ стовпи - нЄмЄ свЄдки подорожнЄх.
      Добре, що трактористи прив"язали нашЄ саночки з пожитками до причепа. Ми пЄдтюпцем за ними.
      
      До найближчого населеного пункту 25 км. Отож, до вечора нам треба встигнути, Єначе доведеться ночувати в степу.
      
      41
      
      ПЄд обЄд чоловЄки почали хвилюватися - щось в повЄтрЄ похоже на буран. А якщо почнеться, то не скоро втихне. Цього ще нам не хватало. Тому нЄякоNo мови про перепочинок; на ходу жуЊмо, що взяли з собою (вЄдварене м"ясо, хлЄб з маслом Є цукром).
      Передбачення трактористЄв збулися. ПЄсля обЄду небо спохмурнЄло, знявся вЄтерець, а згодом пустився лапатий снЄг, стало мести вихрами, замЄтати дорогу. Щоб не збитися з дороги по переду трактора йшов один тракторист з великим дрюком в руцЄ, штурхав ним у снЄг, переконуючись, що пЄд снЄгом тверда дорога.
      Смеркалося. Коли б швидше до населеного пункту. Йшли, можна сказати, навмання. ВЄтер "вив", наводячи на нас страх. Та раптом наш "ведучий" зупинився, прислухався Є порадував нас.
      - В повЄтрЄ димом запахло - отже, поселення недалеко. Ѓ вЄн не помилився. Неначе серед степу побачили ми велику хату, у вЄкнах котроNo блимав вогник, закликаючи подорожнЄх погрЄтися.
      Будемо проситися на ночЄвлю. В "розвЄдку" чоловЄки послали нас - дЄвчат. Без веранди, без сЄней - прямо дверЄ в хату. Ми постукали - нЄхто не вЄдгукнувся. Легенько вЄдчинили ми дверЄ й побачили таку картину: посеред великоNo хати горЄло вогнище; над ним на "козлику" висЄв чорний казан, де варилася вечеря.
      Навколо вогнища сидЄло 5-6 дЄтей таких же чорних, як казан, та NoхнЄ батьки. СтаршЄ побачили нас Є щось зашваркотЄли. Ми злякалися цього видовища, позадкували назад Є бЄгом. РозповЄли, що бачили. ЧоловЄки засмЄялися Є пояснили, що це мордвинськЄ Єндуси, котрЄ не признали радянську владу.
      Недалеко повиннЄ бути поселення. Правда, невдовзЄ почувся гавкЄт собак та Noдкий дим в чистому повЄтрЄ. Отже, ми добилися до людей.
      Пам"ятаю: висока худа жЄнка-украNoнка поралася бЄля печЄ - готувала вечерю для подорожнЄх гостей, котрЄ добилися ранЄше вЄд нас. У великЄй кЄмнатЄ уже чаювали. ЗвЄдти доносився гамЄр Є смЄх.
      Ви спитаЊте, чому я сказала жЄнка-украNoнка? Де вона взялася в Оренбурзьких степах? Так, я не помилилася. - Це було украNoнське поселення. џх вислали з УкраNoни в 30-х роках в "нЊЄзмЊрЄмую Русь" за непокЄрнЄсть чи ЄншЄ погляди на життя.
      
      
      42
      ДЄзнавшись, що ми з УкраNoни, жЄнка пустила сльозу, назвала нас родичами Є прийняла по-родинному. Поклала нас спати на великЄй печЄ й сама лягла бЄля нас. Перед ранком буран стих. Все було заметено. Наш трактор з колодами виглядав як польова скирта. Про те, щоб Noхати - мови й не могло бути. Лише по обЄдЄ розчистили дорогу, Є ми поNoхали далЄ.
      ТЄльки на третЄ сутки, пЄд вечЄр добралися до залЄзницЄ (не пам"ятаю назви станцЄNo). ЧоловЄки допомогли нам взяти квитки до станцЄNo Оренбург, Є ми поNoхали в трест.
      ДЄзнавшись, що ми з Ташли, працЄвники тресту зразу не вЄрили, дивувалися, як ми такою погодою добралися пЄшки 75 км. Ми розповЄдали й плакали, вони - охали.
      Ѓ тут нам довелося переночувати, погодувати своЊю кров"ю NoхнЄх клопЄв. На слЄдуючий день отримали призначення на Єнший завод. Грузовою машиною нас пЄдвезли до вокзалу й купили квитки на поNoзд.
      В завод, куди нас направили, подзвонили. Коли ми приNoхали з Оренбурга, зЄйшли з потягу - побачили, що нас чекала заводська пЄдвода. До нашого заводу було 15 км. По-моЊму, завод Дубовський Саракташенського району. Тут були зовсЄм ЄншЄ справи: завод великий, у трестЄ на видному мЄсцЄ, в передовицЄ.
      Поселили нас в одному чотириквартирному будинку (видЄлили окрему кЄмнату). В цьому будинку й поряд Єнших жило заводське начальство - бЄля самого заводу, в метрах 100 вЄд прохЄдноNo. Недалеко контора, медпункт, магазин Є навЄть клуб.
      Тепер ми не боNoмося йти на нЄчну змЄну.
      Нам, як приNoжджим, видавали щомЄсяця пайки, як-то: м"ясо, цукор, мед, масло, крупу Є на одну особу - пЄвтора лЄтра спирту. Спирт ми "збували" в заводському посьолку на продукти. Отже, не були обдЄленЄ.
      
      В заводЄ дисциплЄна, порядок, Єдеальна чистота. У всЄх цехах встановленЄ електрорубильники, все приводиться в рух за допомогою електрики. Включив рубильник - Є пЄшло. ТЄльки контролюй.
      ВсерединЄ денноNo змЄни виключали свЄтло на чверть чи пЄвгодини для профЄлактики. Згадую випадок. На першому поверсЄ в кутку (якщо можна так сказати) було вмонтовано величезне махове
      
      43
      колесо, мабуть, в пЄвтора рази вище мого росту. Воно приводилось в рух також за допомогою свЄтла. Коли ж свЄтло виключено Є необхЄдно, щоб воно працювало, приводили його в рух вручну. МенЄ потрЄбно було пустити генци - величезнЄ металевЄ баки, в котрих варили зерно чи картоплю, з чого виготовляли спирт - на розхолодження.
      Я покликала двох слюсарЄв змусити запрацювати це колесо руками. Ми взялися за колесо, та раптом чуЊмо пЄд колесом крик. Зупинилися, дивимось пЄд колесо, а там - лежить на простеленому мЄшечку молодий п"яничка, також слюсар, тЄльки з другоNo змЄни. ВирЄшив "прикарнути".
      МенЄ була б тюрма. УявЄть мЄй нервовий стан. ВилЄз зЄ своЊNo схованки цей парубок, обтрушуЊться. Я - мала тЄхоня, хохлушка-боягузка, щосили заNoхала йому в червону морду Є вноги, в лабораторЄю, боячись "здачЄ", хоча вЄн Є не думав, бо сам винен.
      Наташа знала його - це бувший батько Надьки ВолобаЊвоNo.
      
      Проходив час. Ми освоNoлись, робота подобаЊться. Люба - хЄмЄк в лабораторЄNo зЄ своNoми пробами та аналЄзами, я - технолог: в бЄгах Єз цеху в цех, своNoми очима побачити, де Є що робиться. За змЄну так вибЄгаю, що можна пЄшки до станцЄNo (15 км.) дЄйти й назад повернутися.
      
      Пам"ятаЊться такий випадок. Ми працювали в змЄнЄ, котра до нашого приNoзду була передовою, завжди тримала перехЄдний заводський прапор. Технологом працював плимЄнник директора заводу. До речЄ, директор заводу ТвердохлЄб - наш земляк, з Корнина. ПлемЄнник не мав спецЄальноNo освЄти, лише практик. Отож, по нашому приNoздЄ вЄн змушений був уступити менЄ мЄсце. Як ви вважаЊте - радЄ були мною?
      Стало одразу помЄтним, як змЄнюЊться робота цЄЊNo передовоNo змЄни з моNoм приходом: щозмЄни якЄсь неприЊмностЄ, а саме: мойка поламалась, де мили картоплю; замЄсть розхолодження дрЄжджЄв чи звареноNo сировини пустили пЄдЄгрЄв, то солод скис, а тут ще й цей Льонька ВолобаЊв.
      РобочЄ змЄни стали дивитися на мене "вовком". Я ж нЄчого не винна, в розпачЄ. ЗмЄна явно незадоволена мною. Та й як же Єначе?
      
      44
      ЗмЄна не вкладаЊться у свЄй графЄк, знизився вихЄд спирту Є наслЄдок - забрали змЄнний перехЄдний прапор. Кому це сподобаЊться?
      Я надумала пЄти до головного Єнженера заводу з проханням перевести мене в лабораторЄю хЄмЄком - не справляюсь з роботою технолога. Прийшла, розповЄла, розплакалась. Що робиться в моNoй змЄнЄ, Єнженер знав. Вислухавши мене уважно, посмЄхнувсЄ Є каже: "Я знав ситуацЄю на заводЄ й давно чекав на тебе, але думав, що сама справишся зЄ своNoми проблемами. НЄкуди я тебе переводити не буду, працюй далЄ, все наладиться з часом". Так я нЄ з чим Є пЄшла.
      В чЄм же справа? Виявилося, мЄй попереднЄй практик не хотЄв змиритися, що така "козявка" та ще й землячка (в минулому) зЄпхнула його з насидженого мЄсця. Тому його дружки й пакостили, як могли.
      Як Є перше, я скрЄзь бЄгаю, заглядаю в кожну "шпарину", як натягнута струна, вуха й очЄ завжди на сторожЄ.
      Поступово стала налагоджуватись робота, змЄна вкладаЊться в графЄк. ЗачастЄшав на нашу змЄну головний Єнженер. До речЄ, вЄн на цьому заводЄ працюЊ з 15 рокЄв. Почав з мойки, пройшов усЄ цехи: солодовий, генцеварний, дрЄжджовий, бродЄльний, апаратний, машинний, попрацював один рЄк технологом, тодЄ пЄшов учитися (закЄнчив КиNoвський харчовий Єнститут ЄменЄ МЄкояна, хЄмЄко-технологЄчний факультет - у 42 роки).
      
      Життя йде... ПЄдбивають пЄдсумки - моNoй змЄнЄ повертають назад втрачений (Єз-за мене) перехЄдний прапор. ЗмЄна трЄумфуЊ, я - плачу.
      Через кЄлька змЄн (вночЄ), коли випадаЊ пЄвгодини спокою, я в лабораторЄNo дрЄмаю, витягнувши ноги.
      Стук у дверЄ. Злякалась, стрепенулась. Заходить дядько-здоровань з бродЄльного цеху, тупаЊ ногами бЄля порогу.
      Моя душа в "п"ятах". Думаю - розправа... ВЄн запрошуЊ мене в дрЄжджовий цех. Для чого? Не знаЊ. Ѓду на другий поверх, ледве пЄднЄмаючи ноги. ВЄдчиняю дверЄ в цех - Є бачу таку картину: майже вся змЄна в повному зборЄ. ПосерединЄ, на полу - наNoдки й напитки (молодЄ молочнЄ дрЄжджЄ, молода бражка звичайно з наших чанЄв).
       Очима оглянула всЄх Старий слюсар запрошуЊ до "тайноNo вечерЄ".
      
      45
      ... Тут менЄ й кЄнець. Убьють Є втоплять у якомусь бродЄльному чанЄ (4-5 м. висота, а ЊмкЄсть забула) - майнуло менЄ в головЄ. Але покЄрно сЄдаю на пол, вимитий, вискоблений до кольору воску. Вся змЄна сЄдаЊ навкруги так званого столу на полу. Розмова не в"яжеться. Хоч би не розплакатися. Почали вечеряти. Припрошують: Noж, пий. Серце то вилЄтаЊ, то телЄпаЊться, як "телячий хвЄст".
      Та раптом порушуЊ тишину той старий слюсар.
      - А знаЊш, хохлушка, для чого ми тебе сюди запросили?
      - Для чого? - запитую Є я, лише очима, бо голосу немаЊ.
      - Щоб сказати тобЄ добре слово й попросити вибачення. Не скрию: тЄльки приNoхали ви вдвох з чорненькою хохлушкою (Любою) - так нас називали - Єнженер знайомив вас з заводом. Ми вже знали, що котрась з вас буде нашим змЄнним. Багатьом з нас ти не сподобалась - очЄ надто проникливЄ й сердитЄ. Хай би поставили ту чорненьку.
      Отож, коли вийшло не по-нашому, дехто "ополчився" проти тебе й мали наслЄдки. Тепер ми краще до тебе придивилися й зрозумЄли, що були не правЄ: вЄд нас вимагаЊш, але й сама не сидиш - хочеш змЄну витягти з прориву, бо не без твоЊNo участЄ вона попала туди. ВЄд нинЄ - мир!
      
       ВЄдлягло вЄд серця, вЄдсунулись сумнЄви, на очЄ набЄгли сльози. Отже, я склала вдруге екзамен технолога зЄ знаком + (плюс).
      
       Одного разу я пЄшла в солодовий цех (любила сюди ходити: завжди Єдеальна чистота, порядок, волого Є пахло весною). Проходячи помЄж грядками, замЄтила, що на однЄй з них немаЊ таблички. Стала очима шукати солодовщика змЄни. До мене пЄдЄйшов чоловЄк рокЄв 60-ти. В руцЄ вЄн тримав табличку й пояснив, що зняв, бо вЄдломилась нЄжка.
      Запитав, звЄдки ми приNoхали. Виявилось, що Є вЄн з Житомирщини АндрушЄвського району. БлизькЄ сусЄди.
       Пройшов деякий час, Є нас запросили в гостЄ. Каже, як розповЄв своNoй жЄнцЄ, вона й зразу насЄла: "Приведи Noх, та приведи".
       По дорозЄ наш земляк розповЄв, як попав сюди (вислали в 1937 роцЄ) та про свою сЄм"ю. Мав вЄн двох синЄв: старший Андрей з 1924 р.,
      
      46
      високий, гарний, дотепний, але любив мЄряти силу з ким-прийдеться, Є шалапут (мЄняв дЄвчат, як циган коней). Працював на заводЄ експедитором.
       Сашко - менший - високе та тонке, в ластовиннЄ, на головЄ - купа м"ятоNo соломи, в розмовЄ - нЄ риба, нЄ м"ясо. Але обидва (з батькових слЄв) мали добру душу. ЗустрЄла нас його жЄнка МарЄя (а як чоловЄка звали - забула), як справжнЄх родичЄв, про все розпитувала.
      Так ми на пЄвднЄ Уралу знайшли родичЄв Є захисникЄв-братЄв в особЄ хлопцЄв. Тепер нам нЄчого боятися в клубЄ. Бувало прийдемо - до нас налазять кацапчуки, ми вЄдмахуЊмось вЄд них, або втЄкаЊмо додому (ближче, нЄж до школи). ВЄднинЄ АндрЄй побачить, що нас оточують, йде через всю залу, вЄзьме за комЄр чи груди, гримне на них Є тЄльки пальцем помахаЊ або кулак покаже. Його боялися, хоч Є самому не раз юшку спускали.
      Якось взимку запросила нас дЄвчина Нюра - працювала в конторЄ - на свЄй день народження. Вона жила в заводському посьолку (десь 2,5 км. вЄд заводу), спочатку ми не хотЄли йти, боялися. Запросила вона й Андрея. ВЄн пообЄцяв нам, що проведе додому.
      
      Ми пЄшли... Гулянка наближалася до кЄнця. ГостЄ почали розходитись. Пора Є нам. Та наш "провожатий" напився Є спить за столом. БЄля нього сидить дЄвка й тормозуЊ, щоб вЄв NoNo додому. З другого боку сидимо ми й чекаЊмо, що вЄн поведе нас.
      БЄля нас крутяться кацапчуки, пропонують своNo послуги. Десь взявся Сашко - хотЄв виручити свого брата, завести нас додому. Зчинилася бЄйка. Ми зрозумЄли своЊ критичне становище.
      Почувши крик меншого брата, АндрЄй схопився на ноги, як Є не спав (можливо вЄн дЄйсно не спав, а лише притворився, щоб нас не вести), розкидав нападникЄв брата Є тверезим голосом звернувся до нас: "ПЄшли, сестри, додому". Ми полегшено зЄтхнули. Але де там! ДЄвка заверещала, щоб NoNo вЄв. ГостЄ були на NoNo боцЄ (кацап за кацапа).
      Андрей дотримуЊться свого слова: взяв нас обох пЄд руки й веде додому. Ззаду бЄжить дЄвка. На цьому нашЄ гулянки закЄнчились. ЗрозумЄли, що може бути гЄрше.
       Весна. ЗакЄнчуЊться робочий сезон. Сировину нерероблено. Ще
      
       47
      двЄ-три недЄлЄ й завод зупиниться. З дому пишуть, що голодовка. Тут нам матерЄально непогано. ЩомЄсяця, пЄсля зарплати, ми Noдемо в райцентр, купуЊмо собЄ шмаття, продукти також Њ. До речЄ, там я купила собЄ першу пухову хустку, велику, гарну - справжнЄй "Оренбурзький платок".
      Просимо начальство дати нам вЄдпустку. Без нЄякого тертя директор заводу ТвердохлЄб пЄдписуЊ нашЄ заяви Є пропонуЊ забрати трудовЄ книжки. ОдержуЊмо книжки на руки Є бачимо запис про прийняття нас на роботу, далЄ пропущено три графи, печать Є пЄдпис директора. На клаптику паперу написано: "Приказ Љ (не пам"ятаю) уволена по собственному желанию". Не розумЄЊмо, що це значить. Пояснюють, якщо нам вдасться залишитися вдома, ми самЄ заповнимо цЄ графи-строчки.
       Чому такий добрий директор? - запитаЊте ви. ВЄн готуЊ мЄсце знову для свого племЄнника, котрий "пострадав" через наш приNoзд.
      Ми Noдемо у вЄдпустку, документи в трестЄ. ЗаNoжджаЊмо, просимо вЄдкрЄплення Є документи. Нас переконують, що не мають права, так як направленЄ КиNoвським Главспиртом. КрЄм того, на УкраNoнЄ голод, пропонують вернутися назад на завод. Особливо наполягав завкадрами (вЄн також наш земляк з ЧервоноармЄйського району). Та ми наполягаЊмо на своЊму Є Noдемо у вЄдпустку. На цьому моя робота "за кордоном" закЄнчилася. БЄльше ми туди не поNoхали.
      
       Отже, дЄвчата вже вдома. СлЄд сказати, що наша сЄм"я тодЄ голоду не вЄдчувала. В нас була корова, батько працював у заготзерно, брат Ѓван - завмагом у колгоспЄ. Тож завжди було з чого зварити суп Є кашу, та й спекти млинця чи пЄдпалка. Строк нашоNo вЄдпустки закЄнчуЊться. Треба збиратися в дорогу. Та моя подружка заявила, що не поNoде. џNo старша сестра ПавлЄна влаштувала на роботу бЄля себе (в райздравЄ), а чоловЄк сестри був головою нвшоNo сЄльради; вЄн послав справку в трест, що батьки Люби старЄ Є знаходяться на NoNo утриманнЄ. То ж Noй вже документи прислали. МенЄ ж такоNo справки нЄхто не дасть. Мушу Noхати. Але я навЄдрЄз сказала, що сама нЄкуди не поNoду. Сиджу вдома й нудьгую.
       Це було в кЄнцЄ лЄта. Приходить мама з базару (продавала молочнЄ продукти - носила працЄвникам суду) якась неспокЄйна.
      
      
      48
      РозповЄла менЄ: в суд прийшов запит на мене, де я Є чому не повертаюсь на завод. Завод вимагаЊ мого повернення. В противному разЄ за законом мене можуть судити.
       Як бути? Не довго думаючи, я пишу в трест лист у вЄддЄл кадрЄв до нашого земляка, вказала безлЄч причин, що не можу повернутися (мама хвора, батько - ЄнвалЄд) Є прошу прислати моNo документи. Мама майже щоденно йде на базар, старанно упаковуючи свою "продукцЄю", додому повертаЊться пусто, - нЄ грошей, нЄ товару.
       Проходить тиждень, другий, мЄсяць - нЄчого немаЊ. Я сопу, а в душЄ плачу.
      Та ось приходить поштар, вручаЊ менЄ квитанцЄю на бандероль. БЄжу, не йду, а бЄжу на пошту, одержую моNo документи й приписку, змЄст котроNo Є зараз пам"ятаю:
       - Ви зверталися до свого земляка, але вЄн бЄльше не працюЊ в кадрах. Я - його друг, працюю на його мЄсцЄ. Зваживши на всЄ вашЄ доводи, висилаю документи. Бажаю успЄху.
      
       ПЄдпис: завкадрами НамеснЄков
       Яка це була радЄсть!
      
      Тепер далЄ що робити? Чим зайнятися? Треба шукати роботу. Я - в пошуки. Шукаю всю зиму й весну. Через день-два Є в райцентр. В парткабЄнетЄ працював троюрЄдний батькЄв брат Боримчук Олександр Олександрович. До нього я зачастила. ВЄн запропонував менЄ звернутися в райком комсомолу. Там дали менЄ направлення пЄонервожатою в Паволоч. Через два мЄсяцЄ вЄдкомандирували мене у ЛьвЄв на 6-ти мЄсячнЄ курси вожатих. ПоNoхала з охотою Є не жалЄла.
      
      Повернулася спокЄйна; я маю роботу Є поступаю заочно у БердичЄвський учительський Ѓнститут. Згадую, як здавала екзамени (слЄд сказати, що повернулася з заводу й Рузя. МоNo подружки дЄзналися, що я здала документи в Єнститут, подають Є своNo, лише в рЄзницЄ: я - на мовнолЄтературний, вони - на природничо-географЄчний).
      
      
       49
      Першим екзаменом був украNoнський диктант (уривок з роману Стельмаха "Кров людська - не водиця").
      БЄля мене сидЄла дЄвчина, все заглядаЊ до мого листка. ПЄсля диктанту на перервЄ запитуЊ мене "А чому це кров людська не годиться?" Я не розумЄю NoNo запитання. Вона менЄ пояснюЊ, що ми ж в диктантЄ писали. Виправляю NoNo: не годиться, а водиця.
      Оголошуючи оцЄнки, екзаменатор зупинився на NoNo диктантЄ, додавши: "Якщо кров людська не годиться, то Є вона в ЄнститутЄ теж".
      Другий екзамен - лЄтература. Взяла бЄлет, сЄла за столом перед екзаменатором. Перечитала запитання раз, другий. Треба зосередитись. Перше питання (основне) з творчостЄ Т. Шевченка за поемою "Ѓ мертвим Є живим". Я знаю кЄлька цитат. Але для пЄдсумку цитати не пригадую. Пам"ятаю, де цей уривок написаний (внизу лЄвоNo сторЄнки), пам"ятаю, на якЄй сторЄнцЄ - зорова пам"ять у мене була непогана, - а згадати не можу.
      Я беру один пЄдручник, перелистую по-дЄловому, другий, знову листаю перший; вже я побачила, що шукала, але продовжую свою роботу. Екзаменатор не втримався:
       - Що це ви собЄ позволяЊте? ПокладЄть пЄдручники, Єначе я вас випроводжу.
      - Я шукаю чистий листок, - вЄдповЄдаю йому.
      ПоспЄхом беру чистий листок, пЄдручники кладу в сторону Є
      СлЄдуючий екзамен - ЄсторЄя. Не дуже рясно в моNoй головЄ вЄдклалися й систематизувалися ЄсторичнЄ подЄNo. Та вже в моЊму екзаменацЄйному листку стоNoть "4" Є "5"! Це вже щось значить. Екзаменатор - росЄянин, недавно приNoхав на УкраNoну. Ясно: украNoнськоNo мови не знаЊ, вимагаЊ вЄдповЄдати росЄйською.
      Беру бЄлет. Запитання написанЄ по-украNoнськи. "Ага", - майнуло в головЄ. Прийшла моя черга вЄдповЄдати. Я на украNoнськЄй мовЄ без передишки одно речення по два рази, тЄльки переставляю порядок слЄв та перебудовую речення (з одного складного - два простих). ВЄн мене зупиняЊ, вимагаЊ вЄдповЄдати по-росЄйськи.
      Я переконую його, що бЄлети написанЄ украNoнською мовою Є я поступаю на украNoнський вЄддЄл. Отже, маю право. ВЄн погоджуЊться зЄ мною Є оцЄнюЊ мою вЄдповЄдь на "4".
      
       50
      З ПаволочЄ перевели мене в Жовтневе. Я задоволена, мною також. РадЄю. Одно погано - школа працюЊ в 2 змЄни. На роботу ходжу пЄшки (6 км. туди й назад). Я - боягузка. Друга змЄна закЄнчуЊться о 6-й, або 6.30 вечора. Поки вересень - ще видно й тепло.
      Пам"ятаю: одного дня я затрималася в школЄ з дЄтьми допЄзна. Повертаюся швидко додому. Вже з лЄсовоNo стежки вибЄгла на шосе. Сонце над заходом. Та я не боюся. Широка шосейна дорога в"Њться стрЄчкою до самоNo ПопЄльнЄ. НЄде нЄкого не видно. Можна й повЄльнЄше, розслабитися.
      Та раптом я почула якийсь голос чи то мурликання п"яного. ПовЄльно повертаю голову на звук Є що ви думаЊте: впередЄ мене з лЄсу на обочину стараЊться вийти здоровило-чоловЄк, неначе хоче пересЄкти менЄ дорогу. Що робити? Думаю: вертатись назад - старий густий лЄс, вечорЄЊ Є я боюся. Вперед - то вЄн же впередЄ мене.
      МеханЄчно скидаю з нЄг туфлЄ Є - бЄгом навперейми безоглядно вперед, поки вЄн ще не вибрався на шосе. Ѓ кричу, як можу. ЗрозумЄв непроханий подорожнЄй мЄй стан Є гукаЊ: "ДЄвчино, не бЄйся, я йду з роботи з лЄсництва, отож пЄдемо разом".
      Але "зцЄплена дЄвчина" була вже впередЄ полЄсовщика Миколи Ярчука, можна сказати, сусЄда, який працював в Жовтневому лЄсництвЄ. Отак, у ляку очЄ великЄ.
      Через рЄк на комсомольськЄй конференцЄNo мене вибрали в апарат райкому зав. шкЄльним вЄддЄлом. Знову звела мене судьба з Любою - вона зав. облЄком комсомольцЄв.
      
      Дружила я з одним хлопцем з БердичЄвського району. ВЄн працював у райвиконкомЄ у вЄддЄлЄ бджЄльництва. Старший вЄд мене на три роки. Не дуже вЄн менЄ подобався: його "Я" було завжди на першому мЄсцЄ. Любив усЄх повчати, радити, все повинно було бути як вЄн скаже. А на вид "сЄренький", маленького росточку.
      Та поNoхав мЄй знайомий у вЄдпустку. По вихЄдних ми - подружки -ходимо в райцентр на танцЄ. Вечором я боюся, Люба нЄ. ДомовляЊмося, пЄсля танцЄв вона повинна провести мене додому (на леваду, а Noй - в другий кЄнець села пЄд лЄс), Єначе я не йду.
      Одного разу, повертаючись додому, ми замЄтили, що попереду нас дуже повЄльно йде якась чоловЄча постать.
      
       51
      - Давай переженемо його, - майнула в наших головах думка.
      Прискорили хЄд, випередили його Є швидше. Ми стомилися, сповЄльнили хЄд Є вЄн також - не вЄдстаЊ. Ми насторожились.
       З центральноNo вулицЄ нам треба звернути на берег. Обернулися назад - за нами немаЊ нЄкого. Десь "хвЄст" вЄдстав.
      Доходимо до хвоси - тут ми прощаЊмося. Вона повертаЊться на центральну вулицю Є йде додому (приблизно 1,5 - 2 км.). МенЄ бережком метрЄв 200. РозЄйшлися. Я спокЄйно йду, щось мугикаючи.
      ЃнтуNoтивно мимоволЄ повертаюся назад себе Є бачу: в метрах трьох вЄд мене йде чоловЄча постать. Де вЄн узявся?
      Миттю на ходу скидаю туфлЄ й бЄгом до самоNo хати. На щастя, дверЄ вЄдЄмкнутЄ. Рванула Noх, гаркнула за собою, ледве перевожу дух. Чи доганяв вЄн мене, чи стояв Є смЄявся - не знаю, бЄгла не оглядаючись. Хто був - довго не знала й довго не ходили на танцЄ.
      
      Згодом здибався на моNoй дорозЄ мЄй сужений Барташевич Олександр. Не так давно вЄн повернувся з армЄNo (вЄн був у НЄмеччинЄ, а пЄсля звЄльнення призвали в армЄю, де служив три роки).
      Це мЄй однокласник, вЄрнЄше з паралельного класу (до вЄйни). Вчився вЄн добре, правда, дисциплЄна "кульгала", але чомусь йому все "сходило з рук", проходило безнаказанно.
      ЗустрЄлися ми в школЄ на одному з випускних вечорЄв. Весь вечЄр я танцюю зЄ своNoм знайомим. МЄй однокласник час вЄд часу через всю залу прямуЊ до нас, запрошуючи мене на танець. (СлЄд сказати, що танцював вЄн гарно Є дуже легко). Друг коситься, мов "Що це значить?" Пояснюю: це мЄй однокласник.
      ТанцЄ закЄнчились. Йдемо вдвох додому. Доходимо до берега. Коли раптом мимо нас, повз мою руку, прошмигнув вперед якийсь хлопець. Я чуть не скрикнула. Випередивши, вЄн швидко вЄддалився.
      Минули берег. ДЄйшли до хатЄв. Здалека бачу: бЄля моЊNo хати блимаЊ вогник вЄд папЄроси. Тьохнуло щось. НеспокЄйно на душЄ. ПЄдходимо ближче - сидить пЄд тином на стовпах Є курить напарник по танцях Љ2 - Саша Барташевич. ЗрозумЄла - не здобрувати.
      Я, не зупиняючись, нЄкому нЄ слова, рванула хвЄртку в подвЄр"я Є до хати. Почула: "Почекай, куди ти? Вияснимо ситуацЄю".
      
      52
      Не оглянулась. Клямцнула дверми Є в хатЄ. Як вони розЄйшлися - не знаю.
      СлЄдуючого дня вранцЄ я Noду в БердичЄв на лЄтню сесЄю. БЄля поNoзда стоNoть мЄй товариш (вЄн також Noде в БердичЄв на нараду бджолярЄв).
      - Тепер ти менЄ поясниш, щоб то значили вчорашнЄ перЄодичнЄ танцЄ з твоNoм однокласником Є зустрЄч бЄля хати, - вимагав вЄн.
      Я старалася оправдати себе, але вЄн не вЄрив. Дав менЄ час подумати, як СвЄтуня каже: "Визначити, що я хочу". ПЄсля сесЄNo зустрЄнемося. Отже, мЄсяць в моЊму розпорядженнЄ.
      
      Щосуботи я приNoзджала додому вечором. БЄля поNoзда чекаЊ мене однокласник - адже я боюся ходити ввечерЄ.
      Почав навЄдуватися додому в недЄлю, ЄнодЄ перекинеться кЄлькома фразами з батьком чи мамою. Не довго тривала його так званЄ "вЄзити". ЗакЄнчилися тим, що пЄсля зимовоNo сесЄNo, порадившись вдвох, нЄкому нЄ слова, пЄшли серед тижня в ЗАГС пЄд обЄдню пору й розписалися.
      Вечором прийшли разом на леваду й повЄдомили батькЄв. СвоЊ незадоволення мама не скривала, але факт - рЄч уперта. Повечеряли мовчки, Є вЄн пЄшов додому оповЄстити новину (добру чи погану) для його матерЄ. Як вона це сприйняла - не знаю. ОбмЄнялися батьки хлЄбом Є через мЄсяць вЄдгуляли весЄлля (кЄнець лютого, а надворЄ дощ Є грязюка). Жили в моNoх батькЄв.
      Поки зима - нЄчого. Прийшла весна - роботи в селЄ повно. МЄй чоловЄк з роботи прямо йде до своЊNo матерЄ. Вона залишилася з двома меншими дЄтьми (ГалцЄ 15 рокЄв, ВЄктору - 11 рокЄв). Треба допомагати: гнЄй вивезти, розкидати, город виорати, засадити, у млин поNoхати Є т. д. Є т. д.
      Вся зарплата його там: треба вЄддати грошЄ за музику, то за костюм, який взяв у борг, та й на весЄлля позичали. Перед весЄллям мЄй батько дав мЄшок бЄлоNo муки, пЄвкабана, вЄдро горЄлки.
      Отож, щомЄсяця нове "треба". Зразу йому нЄхто нЄчого Є вЄн нЄкому. Та якось весною мене батьки запитали, яка в нього зарплата Є чи даЊ менЄ вЄн грошЄ. Я знизала плечима, бо не знала - нЄколи ми про грошЄ не говорили. Я одержувала свою зарплату (64 крб. + 6 крб. командировочнЄ). На той час це були непоганЄ грошЄ.
      
      53
      Продукти ми не купляли (харчувалися з бвтьковоNo комори). Мало того, що самЄ Noмо, "милий зять" забажав, щоб моNo батьки дЄлилися з його матЄр"ю усим, що було в батьковЄй коморЄ - не буде ж його мати зЄ своNoми дЄтьми голодна ходити!
      За своNo грошЄ я йому купувала Є верхнЄй Є спЄднЄй одяг. Прийшов - не було чим перемЄнитися. Я над цим нЄколи й не задумувалася. ТЄльки пЄсля того, як вЄн накупляв стовпчикЄв, дощок Є став городить матерЄ садибу, пЄсля розмови з батьками менЄ стукнуло в голову, що мЄй коханий чоловЄк тЄльки ночуЊ в нас (Є то не завжди), а працюЊ фЄзично Є матерЄально на своNoх родичЄв.
      
      Почалися розборки. ВЄн на диби. Моя свекруха нарЄкаЊ, що в неNo забрали "хазяNoна-годувальника". Щоб не обЄдити свою матЄр, щонедЄлЄ мЄй чоловЄк йде до неNo сам. Його мама збираЊ своNoх подружок Є там вони "трапезують". Серед бабЄв - синок Сашка. Любили випити й погуляти, особливо за чужий рахунок. От Є сварка в нашЄй хатЄ: скупЄ тестЄ, сварлива жЄнка (А котрЄй жЄнцЄ таке сподобаЊться?).
      Я завагЄтнЄла. Дуже тяжко переносила. Зжога пекла протягом всього часу до самих родЄв, в командировку поNoхати не в силах.
      Восени в жовтнЄ мЄсяцЄ комсомольська конференцЄя. На слЄдуючий термЄн мене не обрали. Залишилась без роботи, хоч юридично не мали права так зЄ мною поступити. Адже я була перед декретом (6 мЄсяцЄв).
      Перед родами бЄльше мЄсяця лежала в лЄкарнЄ, в ПаволочЄ. Сашик бЄльше живе в своЊNo мами.
      Прийшов час: 29 сЄчня дав Бог менЄ доню - мою Клаву. Мороз, снЄгу по пояс. ПриNoхав машиною. Забрав батько свою дитину й жЄнку. Та привЄз нас не на леваду, а до своЊNo мами, сказавши: "Пожили в твоNoх батькЄв, а тепер будемо жити в моNoх".
      Як же "радо" нас прийняли! ВЄн з дитиною на руках, за ним - я. Його мати зЄ своNoми дЄтьми сидить на гарячЄй лежанцЄ. Ми прямуЊмо далЄ, в кЄмнату. Положив батько своЊ дитя на лЄжко, трохи розмотав, любуЊться "створЄнням Божим", гукаЊ своNoх, щоб подивилися на новонароджену.
      Прийшли, подивились, сЄли на друге лЄжко. Я стою вдягнена. ВЄн до матерЄ:
      
       54
      - Будемо купати дитину. НагрЄли води?
      - НЄ, я не грЄла. - була вЄдповЄдь.
       - Чому? Я ж сказав, що привезу сюди. А ти чому не роздягаЊшся? (звертаЊться до мене). Ми вдома Є нЄкуди не пЄдемо.
      Я мовчки розстЄбаю пальто.
      Свекруха подивилась на мене, обвела очима своNoх дЄтей Є до свого старшого сина:
      - ХЄба ти не бачиш, вона (тобто я) хоче додому. Веди NoNo на леваду.
      Я мовчки замотую дитину. ВЄн одягаЊться й каже матерЄ: "СпасибЄ. Гарно прийняли! Не забуду".
      
       З тим Є пЄшли ми пЄшки на леваду, копаючись по пояс в снЄгу. Я ще така слабка, але щаслива...
       На левадЄ вже давно нас чекають, бо напередоднЄ повЄдомив "любий зять", що привезе нас, але не уточнив куди. У них Є думки не було, що вЄн зможе викинути такого "коника". Чекають Є хвилюються: снЄг глибокий, може загрузла в снЄгу машина.
      СкрЄзь горить свЄтло. Вода для дитини (та й для молодоNo матерЄ) давно нагрЄта, пелюшки готовЄ, мЄсце для дитини також. Вечеря зварена. Мама в чеканнЄ гостей: стоNoть бЄля печЄ, а батько, хоч Є мороз аж трЄщить, ходить по подвЄр"No та наслуховуЊ гул машини. А гостЄ - пЄшки по глибокому снЄгу.
      
      Дитина росте, хоч немаЊ спокою вЄд неNo нЄ вдень, нЄ вночЄ. А жити треба!
      ДвохмЄсячна за свЄй рахунок декретна вЄдпустка закЄнчилась. Треба знову шукати роботу. Ѓду я до свого дядька, розповЄдаю, як зЄ мною поступили в райкомЄ комсомолу.
      ВЄн менЄ пЄдказав поNoхати в профспЄлку обкому. Послухала його поради. Дякуючи йому, я одержала повнЄстю зарплату за недопрацьований час (пЄвтора мЄсяцЄ), а також за до- Є пЄслядекретний перЄод з обов"язковим наданням менЄ мЄсця роботи. Знову я пЄонервожата в Жовтневому до вересня мЄсяця.
      З нового навчального року направили мене в СокЄльчанську с/ш. 20 годин - з них 6 годин украNoнськоNo мови та лЄтератури Є 14 годин ЄсторЄNo. Стараюсь з усЄх сил, але, правду кажучи, я не маю нЄ практики, нЄ вЄдповЄдних знань (особливо з ЄсторЄNo).
      
      55
      МатерЄал пЄдручника я знаю бездоганно, але цього занадто мало, щоб зацЄкавити учнЄв. Ще урок мови проходить краще: застосовую рЄзнЄ форми, пригадуючи шкЄльнЄ уроки, роботи хватаЊ.
      На уроцЄ ЄсторЄNo чим хочеш заповни 45 хвилин. ЗдаЊться, роблю все як треба, а часу лишнього - хоч вЄдбавляй: перевЄрила домашнЄ зЄвдання, пояснила новий матерЄал, закрЄпила, прочитали в пЄдручнику, а дзвЄнка - немаЊ. А на уроцЄ сидить директор школи Горняк Григор СергЄйович, за фахом - Єсторик, бувший працЄвник РККСМ.
      - Що, дуже довгий урок? Мабуть забули подзвонити. ПЄду скажу, - а сам посмЄхаЊться. МенЄ соромно директора, учнЄв Є самоNo себе. Правда, чуЊмо дзвЄнок.
      ПЄд час перерви кличе мене директор в кабЄнет (думаю: це вже все), даЊ менЄ три методичнЄ пЄдручники з ЄсторЄNo: "Користуйся цими пЄдручниками, нЄколи не буде лишнього часу; дивись, аби вкладалася в урок". А в тих пЄдручниках цЄкавий додатковий матерЄал, розробки урокЄв, рЄзнЄ схеми, таблицЄ, хронологЄя... ЗрадЄла, подякувала.
      
      Трохи я розправила своNo вузенькЄ плечЄ, але на перервах сиджу в куточку, нЄкому нЄчого. СпостерЄгаю лишень, як одно подружжя (вже й не молоде) свариться за якЄсь грошЄ. Виявилося - жЄнка одержала чоловЄкову зарплату.
      В "супроводЄ" директора майже щодня я йду на уроки. ВЄн пояснюЊ, що хоче менЄ допомогти в методицЄ, стати вчителькою. Боятись нЄчого.
      Одного дня ще зранку вЄн попередив мене, що сьогоднЄ хоче вЄдвЄдати всЄ моNo уроки - Noх чотири. Отож, настройся. Був на першому, на другому. ТретЄй - вЄкно. ЗбираЊться на четвертий. Дзвоник. ПЄдходить до мене завуч (забула його прЄзвище) Є каже, що йде до мене на урок. Директор йому пояснюЊ, що вЄн сьогоднЄ вЄдвЄдуЊ всЄ моNo уроки, а той уперся - я запланував. Ѓдуть обидва. Думаю: хоч би не розплакатися.
      Заходимо в клас, моNo "аудити" розходяться по рЄзних сторонах класу. Не пам"ятаю, який був урок, як я його вела. ПЄсля уроку йдемо всЄ троЊ в кабЄнет директора обговорювати мЄй "педадогЄчний процес".
      
      56
      Слово взяв завуч. Говорив довго Є все "не" (чого йому так недовподоби - не знаю). ПЄд кЄнець сказав, що в роботЄ помЄтна зернинка вчителя, але вона лиш в зародковому станЄ.
      - Якщо зернина маЊ зародок, то вона обов"язково проросте Є дасть свЄй урожай. Цю зернину ми повиннЄ плекати, дати можливЄсть Noй вирости, - пЄдхопив директор слова завуча.
      Це було моЊ перше "бойове хрещення" на освЄтянськЄй нивЄ.
      
      Та недовго я працювала в цЄй школЄ, всього два мЄсяцЄ. Вже й трохи притерлася, але змушена мЄняти мЄсце роботи. А сталося це ось чому: по закЄнченню попереднього навчального року вчителя, мЄсце котрого я зайняла, звЄльнили з роботи - не мЄг вжитися з педколективом, жалоби в наросвЄту на вчителЄв, потЄм в облвно на районне начальство. Як результат - його перевели в Олевський район.
      Та вЄн мав якЄсь зв"язки в КиЊвЄ в МЄнЄстерствЄ освЄти. За перЄод лЄтнЄх канЄкул Є два мЄсяцЄ нового навчального року вЄн добився повернення на своЊ мЄсце. Отож я попрощалася з цЄЊю школою.
      Дали менЄ направлення в Паволоцьку с/ш: 10 годин - украNoнськоNo мови та 12 - росЄйськоNo мови та лЄтератури. Школа стара, церковно-приходська, коридори вузесенькЄ, а учнЄв багато - по 3-4 паралельнЄ класи з наповненЄстю по 35-48 учнЄв.
      Живу в шкЄльнЄй квартирЄ рядом зЄ школою. ЗЄ мною молода вчителька украNoнськоNo мови Гуменюк ЛЄда ЙосипЄвна. Добра була в неNo душа. Все хотЄла комусь допомогти. Дружно ми жили. Я часто хворЄла, в лЄкарнЄ час вЄд часу по 2-3 недЄлЄ.
      ДисциплЄна в шолЄ страшна. Та й не дивно: поряд школи на вигонЄ районний базар. То казали: базарнЄ дЄти. Зайдеш в клас - гуде як у вулику. Пам"ятаю такий випадок.
      Маленька, худенька заходжу у 8 клас, де сидить 48 учнЄв, переважна бЄльшЄсть хлопцЄв. Урок росЄйськоNo мови. Поки йшло опитування, було бЄльш-менш спокЄйно. Стала пояснювати новий матерЄал - сплошний гул. Бачу: за першою партою недалеко дверей товче один одного й смЄються. ЗрозумЄла - хочуть зЄрвати урок й довести мене до слЄз. Я до них раз, другий. Один заспокоNoвся, Єнший - огризаЊться. Того, що заспокоNoвся, вЄдсаджую на задню парту; ну а
      другому не можу дати раду. Сказала: встань, вийди з класу. Та де там.
      57
      - Не вийду, не виженеш. - каже менЄ. Сам держиться за парту, впершись ногами в пЄднЄжку.
      Не знаю, де взялася в мене сила. В одну мить схопила парту, - вона посунулася прямо до дверей, розчинивши дверЄ. Парта в коридорЄ стукнулась об стЄну й зупинилася разом з учнем.
      Я пЄдЄйшла до стола, сЄла, взявши голову в руки. В класЄ - гробова тиша. Вийшли з учительськоNo - забрали порушника.
      БЄльше в цей клас я не пЄшла - вЄдмовилась. Зразу умовляли мене директор з завучем, але я настояла на своЊму. ПЄсля цього Єнцинденту хотЄла покинути Паволоч Є взагалЄ вчительську роботу, але завуч вЄдговорив мене. СлЄд сказати, що завучем працював мЄй земляк-попЄльнянець Приймаченко Михайло Дмитрович, батько його жив на левадЄ в кЄнцЄ нашоNo вулицЄ.
      Цей завуч був людиною з великою душею Є щирим серцем. Дякуючи йому, його пЄдтримкам Є заохоченням, я залишилася на вчительськЄй роботЄ. Ходячи до мене на уроки, вЄн завжди старався знайти щось хороше, бодай одне слово, аби вселити в мене вЄру, що все буде добре.
      Одного разу, прийшовши до мене на урок, щоб пЄдняти менЄ настрЄй, впевненЄсть, вЄн великими буквами червоним олЄвцем через всю сторЄнку в зошитЄ своЊму написав: "Чудесно!" Поставив свЄй зошит так, щоб я змогла побачити це чарЄвне для мене слово й прочитати його. Довго воно стояло перед моNoми очима Є його добра "батькЄвська" посмЄшка не покидала мене.
      Навчальний рЄк доходив до кЄнця. Пам"ятаю: у сьомому класЄ екзамен з росЄйськоNo мови. ДЄти пишуть переказ. Дехто вже здав. Заходить в клас голова профкому Лук"янчук ЮрЄй Степанович, просить зайти в учительську. Заходимо, сЄдаю за стЄл. ВЄн даЊ менЄ листок паперу, ручку й пропонуЊ написати заяву в профспЄлку про надання менЄ потрЄбноNo путЄвки в санаторЄй для лЄкування. Я вЄдмовляюся, що нЄкуди не поNoду, не думала над цим, нЄкого не просила.
      Але ЮрЄй Степанович Є той же Михайло Дмитрович (сидЄв за другим столом) переконують мене, умовляють. ПутЄвка вже в райкомЄ профспЄлки, тЄльки треба написати заяву Є забрати путЄвку. Так без мого вЄдома потурбувалися за мене постороннЄ люди. То ж не даром в народЄ кажуть: "СвЄт не без добрих людей".
      
       58
      ПотрЄбно оформити санаторну картку. Здавалося б - простЄше простого. Адже я за цей рЄк лежала в лЄкарнЄ не менше 4-5 разЄв. Отож, всЄ потрЄбнЄ аналЄзи готовЄ. Так нЄ. Походила я в лЄкарню (добре, що близенько): то немаЊ чистих бланкЄв, то немаЊ лЄкаря, то не пЄдходить санаторЄй (хоч ранЄше цей же лЄкар говорив саме про такий санаторЄй). Водив "за нЄс", поки не занесли корзину, заповнену свинячим стегном й десятьма кЄлограмами цукру. Як бачите, Є такЄ люди бувають.
      
      ПутЄвка на руках. Я Noду в санаторЄй Серноводск - пЄвнЄч кавказу, 40 км. вЄд Грозного. СанаторЄй розмЄщений в лощинЄ, кругом - пЄднЄжжя гЄр Кавказьких. Хто був здоровшим Є мав бажання, пЄднЄмався на вершини. По дорозЄ до пЄдходу гори через кожен кЄлометр - двЄ облаштованЄ бесЄдки для вЄдпочинку. Я любувалася з територЄNo санаторЄю. Дуже гарний вид в сонячний день, особливо перед заходом сонця.
      ОкрЄм санаторЄя - нЄякого поселення. Самий близький аул - 15 км. Одначе, ЄнодЄ приходили на танцЄ чи концерти тонконогЄ кавказцЄ (осетинцЄ, дагестанцЄ та ЄншЄ).
      В гори ходили групами, не менше 3-5 чоловЄк з вЄдома чергового лЄкаря чи старшоNo медсестри. Бували випадки, що по дорозЄ в гору нападали озброЊнЄ озлобленЄ джигЄти й чинили розправу над випадковими одинокими зустрЄчними.
      Як завжди, я скрЄзь всЄх Є всього боюся. Тому держалася киNoвлянки Оксани ГригорЄвни, з котрою познайомилася ще в КиЊвЄ бЄля квитковоNo каси. Виявилося, що ми обидвЄ Noдемо в один Є той же санаторЄй.
      ПЄзнЄше, дЄзнавшись моЊ прЄзвище, запитала вона мене, чи не родич бува Боримчук Ѓван Федорович, учитель географЄNo. ВЄн - друг NoхньоNo сЄм"No. Працюють в однЄй школЄ (вона учитель математики, чоловЄк NoNo - учитель бЄологЄNo). Так, це мЄй двоюрЄдний дядько, син дЄда Федора й баби Маланки. ВсЄм, хто чЄплявся до мене, вона говорила, що я NoNo племЄнниця, вона - опЄкунша. Отож, хто хотЄв зЄ мною потанцювати, повинен взяти дозвЄл у моЊNo "доброNo тЄтоньки". Як держалась NoNo, як реп"ях кожуха. Повернулася я з санаторЄю така "здорова", що не в силЄ заправити своЊ лЄжко. Та згодом оклямалась.
      
      
      59
      КанЄкули закЄнчувались. В Паволоч на роботу не хочу йти, як бичок на зарЄз. ПЄшла в наросвЄту. Запропонували в КЄловку. Багато ближче (навпрошки 7 км, проти - 18 км.), школа маленька, всього 74 учнЄ. Але два береги, непролазна грязюка, весною Є восени без резинових чобЄт не обЄйтися. Ще й старий лЄс. Години - 12 нЄмецькоNo мови Є 6 - ЄсторЄNo. ЃсторЄNo не боюся - я маю досить методичних посЄбникЄв, якЄ дав менЄ Горняк Г. С., а нЄмецьку - буду вчити. До речЄ, в свЄй час в школЄ я NoNo дуже любила, пам"ятаю навЄть схеми, котрЄ вчитель АнатолЄй Володимирович малював на дошцЄ, пояснюючи граматичнЄ правила. ШкЄльну програму в межах 10 класЄв я знала добре. Правда, з артиклями не дуже дружила, часто плутала.
      Зваживши всЄ "за" Є "проти" я погодилась Є взяла призначення.
      Виходячи з наросвЄти, я зустрЄла Любу - подружку, що йшла зЄ своNoм Баладюком Петром за призначенням також в КЄловку. Вона на години природи й географЄNo, а вЄн - на фЄзкультуру й ЄсторЄю. Отож ми знову разом, дружба вЄдновлюЊться.
      КрЄм нас з ПопЄльнЄ райком партЄNo призначаЊ директором КЄловецькоNo семирЄчки (на той час була) коханку першого секретаря райкому партЄNo ЧаплЄнську Валентину. СвоNoх зв"язкЄв з ним вона не скривала, а навпаки рекламувала. При першЄй нагодЄ говорила, що наша маленька стара вЄдстала школа стане передовою, навЄть зразковою завдяки тому ж секретарю ЧунЄну СергЄю Григоровичу.
      Ѓ дЄйсно, незабаром в районнЄй газетЄ почали з"являтися статейки про нашу школу, як вона розправляЊ "крила" завдяки новому молодому директору (вЄд нас молодша на 3 роки, також вчилася заочно).
      Привезли в школу машину ракушника будувати майстерню. В наступному номерЄ газети стаття про будЄвництво новоNo школи. Ми тЄльки переглядалися мЄж собою, криво посмЄхалися в кулак, щоб нЄхто не бачив. ОдносельцЄ допитувалися, де будуватимуть школу, чому нЄчого не вЄдомо в сЄльськЄй радЄ. ЧунЄн навЄдувався, правду кажучи, частенько. Про шось стали шептати учнЄ.
      Вона поставила себе так, що нЄхто не мЄг вЄдкрити рота проти неNo (за NoNo спиною стоNoть чинуша високого районного рангу). Дала зрозумЄти, що в цЄй школЄ буде працювати лише той вчитель, котрий може держати "язик за зубами".
      
      60
      Був час, що хотЄла мене "видворити" - не догодила. Сталося так: приходжу вранцЄ - у вчительськЄй сидить якась молода особа. ВчителЄ менЄ шепчуть, що це претендентка на моЊ мЄсце, на години нЄмецькоNo мови. Це бажання нашоNo директорки.
      Дзвоник. Я збираюся мовчки на урок. Заходить ЧаплЄнська Є каже, що прислали на моЊ мЄсце фахЄвця нЄм. мови, але вона ще без призначення; мене переведуть в Єншу школу. СьогоднЄ я ще можу провести уроки, вЄддати Noй плани, програму Є - йти шукати собЄ мЄсце.
      Що менЄ робити? - ЗцЄпивши зуби, я йду на один урок, другий, третЄй. Молода особа сидить мовчки у вчительськЄй, чекаЊ закЄнчення урокЄв. Мовчки, пЄсля дзвоника останнього уроку я прямо йду в наросвЄту. ЗустрЄла Дубровського (тодЄ вЄн працював редактором газети "Перемога"). РозповЄла йому, а вЄн: "Ви що? До неNo в домробЄтницю найнялися? Це NoNo особиста провокацЄя. Вас держава (в особЄ наросвЄти) призначила в школу, то ж повертайтеся Є працюйте".
      Не знаю, але бЄльше NoNo "протеже" не приходила. Наступного дня я мовчки пЄшла на уроки. НЄхто менЄ нЄчого: нЄ вона менЄ, нЄ я Noй.
      СпостерЄгаючи за нами - попЄльнянцями, за нашою дружбою, кохана директорка задумала посварити нас Є кожну перетягнути на свою сторону. З цЄЊю метою, говорячи зЄ мною, наводить наклеп на Любу, а з нею - на мене. Ми обидвЄ сопемо, скоса дивимось одна на одну. Так тривало з пЄв-року, поки ми самЄ не вияснили в чЄм справа.
      Три роки працювала вона в КЄловцЄ, правда, то вже була МиролюбЄвка. Справа в тому, що в серединЄ 50-х рокЄв 20-го столЄття вЄдбувалося укрупнення районЄв, сЄл, сЄльрад, колгоспЄв, звичайно, Є шкЄл. Отож, об"Њднали село Лозовики з КЄловкою Є назвали МиролюбЄвкою, хоч миру мЄж ними нЄколи не було. Об"Њднали двЄ сЄльради, два колгоспи Є двЄ школи. Все перейшло в КЄловку. В Лозовиках залишили тЄльки початковЄ класи. Мир мЄж дорослими, а також Є дЄтьми давався важко. Ѓ на перервах, Є пЄсля урокЄв сходились двЄ рЄзнЄ групи Є билися, як пЄвнЄ, до кровЄ.
       Директором нашоNo школи призначили Дубровського Дмитра Григоровича. ВЄн Є ранЄше тут працював, але чомусь забрали в редакцЄю газети; тепер повернули. Добрий вЄн був чоловЄк. Завуча в
      
      61
      школЄ не було (мало учнЄв!), тому часто радився з учителями, прислухався до NoхнЄх слЄв, владою директора не зловживав; вчителям Єшов на поступки, аби не в ущерб шкЄльнЄй роботЄ. ВЄн був компанЄйським.
      ЃнодЄ, в пЄсляурочний час (переважно взимку) ми органЄзовували так званЄ "години розслаблення". Приурочували Noх дням народження вчителЄв, дЄтей наших або шукали ЄншЄ причини. Колектив наш маленький, але дружний - всього 14 чоловЄк.
      БЄля школи в шкЄльнЄй квартирЄ жила пЄонервожата. Там Є проводили ми своNo години.
      Новий рЄк зустрЄчали в школЄ бЄля ялинки. Пам"ятаю проводи одного старого року Є зустрЄч нового. КрЄм вчителЄв до нас приЊдналося сЄльське начальство: голова сЄльради, голова колгоспу, агроном, медпрацЄвники. КомпанЄя чимала.
      На Новому роцЄ був свЄй дЄд Мороз, СнЄгурочка, маскарад. ПЄд кЄнець вирЄшили освЄжитися на ставку (за шкЄльним подвЄр"ям). УчителЄ й гостЄ, хто жив ближче до школи, принЄс з дому чи вЄд сусЄдЄв санки - Є всЄ на лЄд. До четвертоNo години ранку.
      СтомленЄ, але веселЄ й задоволенЄ розЄйшлися по домах. МенЄ з вашим, дЄвчата, батьком запропонували залишитися на похмЄлля. Я наполягала йти додому в ПопЄльню. Далась менЄ та наполегливЄсть вЄд "коханого" чоловЄка, о далась...
      Зразу йшли нормально. Перейшли МиролюбЄвку (КЄловку, Лозовики), увЄйшли в лЄс, доходимо до каолЄнного заводу - раптом мЄй чоловЄк десь зник. Я боюся, як завжди Є скрЄзь. Оглянулась. Зупинилась. Гукнула. НЄде нЄчого не чути. Що робити? Знову гукнула - кругом "нЄмо".
      Я бЄгом вперед, але не додому, а до брата. Чому? - не знаю. ПросидЄла, поки розвидняться стало. А мЄй "милий чоловЄк" пЄшов на леваду й запитуЊ батькЄв: "Де ЛЄда?"
      - Це ми тебе запитаЊмо, де ЛЄда? - мама до нього. Звичайно, почалася сварка. Його витЄвка закЄнчилася тим, що пЄд вечЄр став збирати своNo речЄ. Мама своЊю лояльнЄстю (при всЄй своNoй неприязнЄ до нього) зупинила намЄр зятя. Мир.
      Надходить весна. 8 березня. Набрався мЄй коханий (сам гуляв), як свиня - вЄдмЄчав свято з своNoм колективом. Прийшовши додому, став придиратися до мене. Штовхнув, я впала на щось тверде (якусь
      
      62
      залЄзяку), розбила колЄно, сама побЄгла в хату плачучи, а вЄн - до своЊNo мами.
      На слЄдуючий день прийшов, вибачаЊться, почали доказувати кожний свою правоту. Цього разу вже я складала його речЄ. Перед батьками вЄн мене образив, батько менЄ в захист. Зять до тестя. Той, недовго думаючи, заNoхав йому, випихаючи з хати. Не вдержався на ногах "молодий пЄвень", посковзнувся за порогом, впав Є зламав собЄ руку. З цЄЊю цяцькою пЄшов до своЊNo мами.
      Проходить день, два, три... З"являЊться "згуба" з перев"язаною рукою, але в хату не йде. СЄв на деревЄ пЄд тином, де колись пЄджидав мене з випускного вечора.
      Недалеко на долинЄ гуляла Клава. Побачила свого татка. ЗрадЄла. Взяла його за руку й веде до хати.
      Я вийшла на подвЄр"я. Завбачивши мене, Клава кричить: "Мамо, не гони татка. Я хочу, щоб вЄн з нами жив".
      Я зрозумЄла, що мушу терпЄти заради дитини, але обЄди не забула Є вЄддячила йому набагато пЄзнЄше (коли ми вже жили в своNoй хатЄ).
      
      ПЄсля цього вЄн задумав будувати своЊ житло. Домовився зЄ своЊю матЄр"ю, щоб вона дала кусок землЄ з свого городу. Про свЄй задум вЄн розповЄв нам. МЄй батько був проти (радив до NoхньоNo хати добудувати гостину), але мама переконала батька Є пЄдтримала зятя.
      - Хай краще будуЊ своNoй сЄм"No, нЄж маЊ годувати материних дЄтей. Так Є порЄшили.
       СлЄд зупинитися на КлавЄ. Рано, ще до дев"яти мЄсяцЄв почала ходити. Говорила зразу дуже погано: багато букв не вимовляла, слова перекручувала; NoNo мову розумЄла тЄльки моя мама Є я.
      ВсЄм цЄкавилась, до всього допитувалася. ПостЄйнЄ запитання: що? Чому це? Дуже рано намагалася стати самостЄйною, все промовляла: "Я тяма" (я сама): взутися - хоч Є задом наперед, але сама, одягнутися, Noсти - все сама.
      Одного разу десь дЄлася дитина. СкрЄзь, по всЄй левадЄ шукали - нЄде нема. Вона, трьохрЄчного вЄку, "тяма" пЄшла, де будували вже нашу хату, знаючи, що там NoNo батько (вона любила його, бо вЄн виконував усЄ NoNo забаганки). Бувало, вЄн прийде з роботи, сидить,
      
      63
      поклавши ногу на ногу (його любима поза), Клава викарабкаЊться на ногу й просить: "Билиночко, погойдай мене". Цей вираз вона запам"ятала з дитячоNo книжечки. ВзагалЄ вона пам"ятала змЄст своNoх книжок вЄд початку до кЄнця, хоча читати сама не любила: тЄльки б слухала.
      Перед сном завжди вимагала казку, або будь-яку розповЄдь. Для неNo все було казкою. Ото вмостившись в лЄжечко Є було незмЄнним : "КаNo кайоцьку" (кажи казочку).
      В Єграх з дЄтьми приймала саму "активну участь". Не раз прибЄгала додому з Єгрищ зЄ слЄзьми, промовляючи "Мене набили". Я NoNo "пожалЄю" рЄзочкою (не вмЄЊш гуляти з дЄтьми - сиди вдома). А NoNo друзЄ - Лариса Семенюк Є брати КулевськЄ Шура Є Василь - ходять попЄд тином Є гукають: "Ми бЄльше не будемо битися! Дозвольте Noй!"
      Вдержати в подвЄр"No було неможливо. Одного разу восени вкусила NoNo оса за ногу. Я Noй постелила в садку пЄд яблунею, наложила Єграшок Є наказала не вставати, бо можна вмерти. Сама пЄшла на город - там картоплю копали. Приходить NoNo братЄк Володя. ПитаЊ, чому сидить. Вона розповЄдаЊ йому про свою трагедЄю. ВЄн засмЄявся, взяв за руку Є на долину через дорогу. Там дЄти з усЄЊNo вулицЄ. Прихожу з города, а NoNo Є "слЄд простиг".
      Привчила моя мама свою внучку до свЄжого молока рано й на вечЄр. ВвечерЄ йдуть обидвЄ до хлЄва доNoти корову. Мама бере дЄйницю, а Клава свою чашечку. СЄдаЊ на порозЄ й чекаЊ, поки мама видоNoть корову в дЄйницю; останнЊ молоко - КлавЄ в чашечку.
      Одного вечора не дочекалася дитина цього й заснула. Рано прокинулась - "реве" на всю хату. Мама до неNo:
      - Чого ти? Що трапилось?
      - Я не пила ввечерЄ молока, - плаче.
      - Пий сьогоднЄ, - каже мама.
      - Я хочу вчора, - вона на своЊму.
      Ледве мама NoNo заспокоNoла: "ТвоЊ вчорашнЊ молоко чекаЊ тебе ще звечора". У двЄ чашечки налила мама молока, тЄльки пий та замовкни.
      
      Народилася сестричка Наташа. Клава бЄгаЊ, радЄЊ, всЄм хвалиться, нЄкого до лЄжечка не пЄдпускаЊ. РадЄЊмо: буде помЄчничка.
      
      64
      Та невдовзЄ нашЄй радостЄ прийшов кЄнець. Поки дитина була малесенька, бЄльшЄсть спала, то нянька крутилася бЄля неNo "тяма". Дитя народилося хворобливим, неспокЄйне, плаче. Кому таке сподобаЊться... Отож, скоро Клава зохотувалась сестричкою, набридло Noй слухати дитяче пхинькання; вона категорично вЄдказалася няньчити малу, а менЄ, як вЄдрЄзала: "Купила - то няньч". Сама вноги Є на долину.
      Ходити Наташа почала майже в пЄвтора року. За ворота сама не виходила - боялася. СтоNoть у подвЄр"No бЄля фЄрточки, а коли хто йде до хати, вона бЄжить вперед, ховаЊться за мене чи маму. Це була цЄлковита протилежнЄсть старшЄй сестричцЄ. КомпанЄNo не шукала. Мовчки сопла, перебираючи своNo Єграшки.
      Коли ж Наташа пЄдросла, Клавине ставлення помЄнялось до неNo, особливо, коли перейшли ми в свою хату...
      НаташЄ йшов червертий рЄк. Клава знову взяла "опЄкунство" над сестричкою. МЄцно тримаючи за руку, вона водила NoNo на леваду й з левади додому (батьки ж на роботЄ).
      Добре, якщо сухо - в грязюку Наташа не стане своNoми нЄжками. Вона зупиняЊться й твердить: "Газь! Газь!" - тобто грязь. - Доводиться КлавЄ переносити NoNo на сухе мЄсце.
      
      Настав час Єти КлавЄ в школу. То ж довелося залишати Наташу на левадЄ на цЄлий тиждень. Лише на вихЄднЄ забирали NoNo додому.
      Клава читаЊ, пише, особливо любила розв"язувати арифметичнЄ приклади, а пЄзнЄше задачЄ.
      Я готуюсь до урокЄв, перевЄряю зошити учнЄвськЄ. Наташа бЄля нас перекладаЊ своNo книжечки з мЄсця на мЄсце, зошит для малювання. Щось малюЊ, обов"язково повинен бути червоний олЄвець, як у мене.
      Наташа вирЄшила "перевЄрити" Клавин щоденник. Червоним олЄвцем вона повиправляла оцЄнки, перекреслювала, пЄдкреслювала букви, зробила, як хотЄла. Щоденник рябий вЄд червоного олЄвця. Клава побачила - в крик. Наташа зрозумЄла, що Noй нездобрувати, стала комкати й рвати листки Є собЄ кричати.
      Це були першЄ "прояви" НаташиноNo майбутньоNo професЄNo. Будучи першокласницею, на запитання вчителЄв, ким би ти хотЄла
      
      65
      бути, коли виростеш, завжди вЄдповЄдь була одна: "Вчителькою росЄйськоNo мови та лЄтератури". Як бачимо, NoNo дитяча мрЄя переросла в дорослу Є здЄйснилася.
      Моя обЄда на вашого батька, дЄвчата, жила в менЄ, як скалка в оцЄ. Та трапилася нагода згадати чоловЄковЄ й "вЄддячити".
      Восени вчителька нашоNo школи Ганна ЃванЄвна женила свого меншого сина. ВесЄлля припало на жовтневе свято (7 листопада). МЄй чоловЄк пЄшов на мЄтинг в райцентр (як завжди), а я - в МиролюбЄвку.
      ПЄсля мЄтингу весь наш колектив пЄде на весЄлля. Я також, але сама (адже 8 березня чоловЄк святкував без мене, то чому б 7 листопада менЄ не вЄдсвяткувати самЄй?)
      Та як гласить народна мудрЄсть: "Бог наказав мене". Танцюючи, я звихнула ногу. ВечорЄло. Не довго думаючи Дубровський Г. Д. - директор школи - Є голова колгоспу Венгер С. Ѓ. сплЄтають своNo руки "стЄльчиком" Є я сЄдаю. Галина АксенЄвна - дружина директора - веде нас городами до своЊNo тЄтки Олени, щоб направила ногу (вона розумЄлася на цьому).
      Отож, перша допомога надана, сиджу Є лише спостерЄгаю за весЄллям. (А сама аж пЄдскакую - хочу танцювати). Та ось котрийсь з сватЄв схватив мене Є в круг. Я тЄльки "Ой!" Є знову сЄла. Додому добралася з попЄльнянськими сватами пЄзно ввечерЄ. Нога болить, розпухла. МЄй чоловЄк вЄдчинив на мЄй стук дверЄ Є пЄшов, не питаючи, де була, що зЄ мною.
      Пришкандибала якось до лЄжка, не знаю, як положити ногу. Кручусь, стогну; Наташа бЄля мене, Клава просить свого батька, щоб викликав лЄкаря, а вЄн камЄнно мовчить. Всю нЄч нЄхто не спав. ВранцЄ вЄн завЄз мене до баби Горпини, щоб надала "другу" допомогу (направила вивих повторно).
      Через три днЄ стала я помаленьку ходити пЄшки в ту кляту МиролюбЄвку. Довгенько дувся мЄй чоловЄк, а потЄм признався, що в цЄй ситуацЄNo Њ доля Є його вини.
      Знову мир Є злагода.
      
      ДЄвчата нашЄ ростуть, набираються розуму, стараються допомогти менЄ чим Є як можуть.
      
      
      66
      У вихЄднЄ днЄ (а вЄн був один - недЄля) моNo дЄвчата за своNoми робочими мЄсцями в окремих додаткових зошитах працювали над своNoми улюбленими предметами (Клава - математика, Наташа - мова Є лЄтература).
      По-рЄзному готували уроки: Клава дуже швидко розправлялась (Noй аби письмовЄ, уснЄ - вона пам"ятаЊ розповЄдЄ вчителЄв, пЄдручник - хЄба що полистать). ВзагалЄ, читати вона не любила. џй все нЄколи.
      Наташа була дуже пунктуальна, старанна у пЄдготовцЄ урокЄв; одно Є те ж саме вона могла переписувати по 2-3 рази щось змЄнюючи чи добавляючи.
      Пам"ятаю такий випадок. ОбидвЄ спЄшили на леваду. Клава вже готова, а Наташа нЄяк не може справитися з задачею. Я кажу: "Клава, допоможи Noй".
      Клава стала роз"яснювати, пояснюючи що до чого. Наташа тим часом зайнялася чимось Єншим, надЄялась, що спише написане Клавою Є не слухала.
      - ЗрозумЄла? - запитала Клава.
      - ЗрозумЄла, давай листочок. - Є протягла свою руку.
      - Списувати не дам. Я пояснила, було б слухати. - Схопивши розв"язок задачЄ Клава жбурнула його в грубу.
      Розчарована мала "вчителька" сидЄла хлипаючи. ЗаспокоNoвшись, вона знову взялася до задачЄ. Звичайно, через якийсь час розв"язала. ОчЄ NoNo сяяли радЄстю. БЄльше нЄколи вона не просила допомогти Noй.
      Звечора готовила все навчальне приладдя до слЄдуючого дня. До пЄдручникЄв ставилася, як до живих Єстот. З ними розмовляла; кладучи в портфель - цЄлувала Noх, все було в Єдеальному порядку.
       Пам"ятаю випадок. Попросила я пЄдручник росЄйськоNo лЄтератури. Вона подивилась на мене Є каже: "Не дам, бо ти менЄ погрязниш. Помий руки, тодЄ дам".
      
      Пропрацювавши в МиролюбЄвцЄ 13,5 рокЄв, менЄ запропонували Жовтневе. Я вже тут (в МиролюбЄвцЄ) прижилася з колективом, учнЄвськими батьками й пустили автобус, менЄ добре.
      Але ж колись я просилась в Жовтневе.
      ЗапитаЊте, чому такЄ добрЄ стали? Знову ж таки на нЄмецьку
      
       67
      мову появилася претендентка. Сама вона мЄсцева, закЄнчила факультет нЄмецькоNo мови, три роки працювала в њмельчинському районЄ. Тепер добиваЊться додому. Брат NoNo знайшов у КиЊвЄ (в МЄнЄстерствЄ освЄти) якогось чинушу Є звЄдти в райно прийшло розпорядження про надання Noй мЄсця в рЄдному селЄ.
      За мною не було нЄякоNo спини, хЄба що вузенька - мого чоловЄка. Захистити вЄн мене не мЄг, а навпаки, пЄсля його прискЄпливих ревЄзЄй (тодЄ вЄн працював ревЄзором у ФЄнвЄддЄлЄ) часто доводилося менЄ "вЄддуватися" за його роботу. Так що надЄя лише на себе.
      На цей перЄод уже вийшов "Указ про заборону переводити вчителя з однЄЊNo школи в Єншу без його згоди".
      Про це менЄ сказав Дубровський Є попередив, якщо я не захочу уступити своЊ мЄсце, то нЄхто не маЊ права мене перевести. Мене й ранЄше "сЄрпали", та я ставила ультиматум: ПопЄльня, або Жовтневе. Був час, що менЄ пропонували ПопЄльню на продовжений день. Я вЄдмовилась - це не моЊ.
      Тепер звЄльнилося мЄсце в Жовтневому. Отож, будь ласка. Я не проти - третЄй раз я повертаюся в Жовтневе. Розпочала тут свою педадогЄчну роботу Є закЄнчила.
      Довго я згадувала прожитЄ мною роки в МиролюбЄвцЄ з NoNo негараздами й маленькими радостями. ПЄзнЄше, неначе з родичами зустрЄчалась випадково з батьками моNoх бувших учнЄв.
      
      Прийняли мене в Жовтневому, як свою. Дали 7-й клас, хоч це була середина навчального року (в сЄчнЄ). 24 години росЄйськоNo мови та лЄтератури.
      Я порЄвнювала школи: порядки, традицЄNo, вимоги, дисциплЄну. МиролюбЄвка - стара (ще дореволюцЄйна церковно-приходська), маленька, коридори вузенькЄ, тЄснЄ, темнЄ, але скрЄзь чисто, нЄде нЄчого лишнього. Правда, дисциплЄна - держись. За весь урок не сядеш на хвилину, бо тобЄ й "на голову" сядуть. Через вЄкна тЄкали з класу.
      В Жовтневому також стара школа, але класнЄ кЄмнати великЄ, коридори широкЄ. В них проводилися рЄзнЄ шкЄльнЄ мироприЊмства, а також Є сЄльськЄ (загальнЄ збори колгоспникЄв, вибори та Єнше). ДЄти вЄдносно спокЄйнЄ, з дисциплЄною проблем нема. Колектив також маленький Є дружнЄй.
      
      68
      Якось директор школи Тимченко Петро СергЄйович запитав моЊ враження про школу. Я сказала свою думку: все добре, лишень якось неуютно - грязно в класах, коридорах, вЄд пилу пЄдлога сЄра, хоч Є покрашена половою краскою (в МиролюбЄвцЄ натирали поли чимось таким, що вони виглядали чорними). ВЄники, вЄдра з-пЄд попелу, ганчЄрки половЄ, швабри - все на видному мЄсцЄ, бЄля входу з одноNo сторони дверей, бачок з водою Є бЄля нього велика балЄя - з другоNo сторони.
      Звичайно, директору не сподобались моNo спостереження, але сприйняв критично.
      Чергова техпрацЄвниця пЄд час уроку сидить у вчительськЄй, так як NoNo обов"язок був дзвонити на урок Є з уроку. Вона могла собЄ спокЄйно в"язати чи вишивати, або просто слухати розповЄдЄ директора про вЄйну, конкретнЄше - про артилерЄю (дуже любив згадувати минуле, мабуть, мучило воно його, дуже болЄли рани, що давали про себе знати).
      У МиролюбЄвцЄ нЄколи я не бачила технЄчки у вчительськЄй. Вона знаходила собЄ роботу Є ходила з шваброю Є тряпкою по коридорах, знЄмаючи павутиння, пЄдмЄтала чи протирала пЄдлогу мЄж перервами.
      МоNo зауваження не пройшли мимо. Почали технЄчки мити пЄдлогу в коридорах пЄсля великоNo перерви, поховали вЄдра й вЄники, швабри й ганчЄрки, бачок з водою занесли вкуток, далЄ вЄд дверей. Можливо, й сердились на мене, але нЄхто нЄчого менЄ не говорив.
      ПЄзнЄше завели "Бюлетень чистоти" щоденний Є пЄдсумок за тиждень. Кожний клас хотЄв набрати чим бЄльше балЄв.
      
      Тут менЄ добре. НЄхто бЄльше не чЄпав мене з переводами. Зв"язок добрий: автобуси, машини, як кажуть: "дорога не спить".
      Одного зимового дня була сильна заметЄль. СнЄгу накидало, що не пЄде нЄяка машина чи автобус. ПЄшки чоловЄк завЄв мене до села, а сам повернувся в ПопЄльню на свою роботу.
      Прибрела до школи. СкрЄзь темно, глибокий снЄг, лише окремЄ ступенЄ сторожа, що топив груби. Школа замикана. Я знаю, де ключ - пЄд хлЄвом висить. Ѓти боюся, але ж Є не стоятиму в снЄгу... Знайшла ключ, вЄдчинила темну школу, миттю замкнула дверЄ. Стою в коридорЄ, вдивляюся. Побачила з дверець одноNo груби -
      
      69
      блимаЊ вогник. ЗорЄЊнтувалася до дверей учительськоNo, зайшла навдибки (щоб не розполохати мишей), сЄла пЄд грубою Є анЄчичирк.
      Стало розвиднятися, почали сходитись учнЄ, а дверЄ замкнено. Стукають, а я боюся вЄдчинити. Почула дитячий голос - смЄються: зрозумЄли, що я боягузка.
      ПЄсля трьох урокЄв дЄтей вЄдправили додому. Збираюся Є я. ВчителЄ умовляють залишитися, та де там: вдома будуть хвилюватися.
      Ѓ я пЄшла. Знову зриваЊться заверуха. Час вЄд часу чути гул тракторЄв - чистять дорогу в селЄ. ДЄйшла до кЄнця села. УвЄйшла в лЄс. Чую, ззаду гуде трактор. Виходжу на середину дороги. Тракторист показуЊ, що ззадЄ Noде машина. Обертаюся: так, Noде "БобЄк". Стаю серед дороги, пЄднЄмаю руку, щоб став. ПривЄдкриваЊться дверка, висовуЊться голова: "Чяво тебе?"
      - ПЄдвезЄть до ПопЄльнЄ, - кажу й пЄдходжу ближче до машини, готова залЄзти в неNo.
      - Мы не едем в Попельню, сечас поварачиваем на Миролюбовку. (Таким снЄгом в лЄсЄ!)
      - НЄчого, - кажу, - Я поNoду з вами. Не замерзати ж менЄ в снЄгу серед лЄсу.
      - Какая нахалка! Ты хотя знаешь, кто я? Чяво ты здесь в такую непогодь?
      - Я вас добре знаю: другий секретар райкому партЄNo Кабанов (ЄнЄцЄали забула), а я вчителька росЄйськоNo мови ЖовтневецькоNo школи. З роботи повертаюся додому в ПопЄльню.
      ВЄн трохи помовчав, а я - анЄруш з дороги. ТодЄ процЄдив крЄзь зуби:
      - Ну садись, чёрт с тобой. Только вот некуда. (На задньому сидЄннЄ два ящики бутилок з горЄлкою).
      То ж вЄн, безрога скотина, не хотЄв, щоб я бачила той багаж. Залийся нею, але додому мене пЄдвези (думаю я Є швиденько сунуся, щоб не передумав). ПриNoхали в село. БЄля Лаща я попросила культурно, щоб зупинили машину Є висадили небажаного пасажира - свЄдка алкогольного багажа.
      На слЄдуючий день запитують в школЄ, як добралася додому. Переказую очне знайомство з районним начальником, безсердечним чинушою, носЄЊм "ЧЊлавЊческаво гуманизма", дЄалог з ним у лЄсЄ. ВсЄ
      
      70
      регочуть, допитують подробицЄ не лише вчителЄ, а й сЄльське начальство, дЄзнавшись про гуманнЄсть другого секретаря РКП.
      
      Бувало, йду мимо рЄдноNo школи, майже пЄд хатою, серце стискаЊться Єз-за моЊNo гЄркоNo долЄ - чужЄ вчителЄ тут працюють, всЄм Њ мЄсце, а я мушу роками мЄряти кЄлометри, топтати стежку до чужоNo школи. Ѓ появиться таке зло, ненависть, що "ох".
      
      ДЄвчата моNo ростуть. Клава на правах повноцЄнноNo господарки. џNo обов"язки - принести молока з левади, зварити вечерю для всЄх, якщо треба - сходити в магазин (каса для неNo вЄдома).
      Наташа - помЄчниця. Вона мала мити й прибирати в хатЄ. Дуже не любила вона цЄЊNo грязноNo роботи, та що подЄЊш: рада була б побити посуд, аби не бльохатись в помиях.
      Про це не раз заявляла, та якось обходилось. Одного дня Клава з Людою Гетьман (з Лисовець подружка) готувались до екзаменЄв разом. Наташа пЄсля обЄду помила вже все. ЗЄбралося багато, з десяток тарЄлок Є тарЄлочок. Помитий стосик хотЄла перевернути, щоб стЄкла вода. Та не вдержала, висковзнули з рук Є ба-бах на землю. Черепки розлетЄлися в рЄзнЄ сторони. Злякалася, розплакалася, що не хотЄла, виправдовуЊться. Та що вже поможе, так Є зЄйшло Noй це з рук.
      
      ЗакЄнчила Клава школу, який шлях обрати... ВчителЄ передбачали Noй вчительську дорогу, але вона твердо вЄдповЄла: "Краще телята пасти (хоч на свЄжому повЄтрЄ), нЄж вчителювати". Така неприязнь виробилась в неNo до цЄЊNo професЄNo.
      ПЄд тиском своNoх батькЄв Клава подала документи в сЄльськогосподарську академЄю. Дуже цього не хотЄла. Почала готувати мене до того, що вчитися вона там не буде. Зразу казала, що може не пройти по конкурсу або провалиться на котромусь екзаменЄ, а пЄзнЄше прямо заявила, що хоч Є поступить, то вчитися не буде. ПЄде працювати на завод.
      Та трапилась нагода, що допомогла Noй. В NoNo документах виявилася неточнЄсть ЄменЄ: в одних Клава, в Єнших - КлавдЄя. Довелося забрати документи, виправили через нотарЄуса, Є тодЄ моя доня категорично вЄдмовилася вЄд цього навчального закладу. Здала документи в КПЃ.
      
      71
      Наташа залишилась сама. Поки було тепло - добре. ПЄсля урокЄв занесе портфеля пЄд хлЄв чи погрЄб, а сама чекаЊ мене на дорозЄ. Ще бЄля школи побачить - йде назустрЄч.
      Прийшла зима. На дворЄ стоять не будеш - йди до баби Маринки, хати рядом. Доплентавшись з Жовтневого, я заходжу до баби Є бЄчу: стоNoть NoNo внука бЄля порога вдягнена з портфелем в руках. Баба Маринка сидить на гарячЄй лежанцЄ й попльовуЊ зернята. Побачила я цю картину - хотЄла кричати, бити.
      - Чого ти бЄля порога? Ви давали Noй Noсти? - запитую бабу. Наташа мовчить, баба: "Вона не просила Noсти".
       БЄльше Наташа туди не пЄшла, а разом з левадськими учнями йшла до своЊNo бабцЄ МотЄ. Вечором я забирала NoNo додому.
      
      НезмЄнно мрЄЊ Наташа про свою майбутню професЄю вчителя. Вечорами (у вЄльний для неNo час) допомагаЊ менЄ перевЄряти учнЄвськЄ зошити, тим самим перевЄряЊ своNo знання й закрЄплюЊ Noх на практицЄ, набуваЊ навички роботи з зошитами.
      
      В район приNoхала обласна комЄсЄя по перевЄрцЄ шкЄл. В ЖовтневЄй школЄ - фронтальна перевЄрка вЄд пЄонервожатоNo до директора. 5 чоловЄк на цЄлий тиждень. Держи крепко нерви в уздечцЄ.
      Для мене вона була дЄйсно фронтальна: контрольнЄ роботи майже по всЄх класах, на уроки ходять, щоденнЄ плани, учнЄвськЄ зошити, класний журнал - все переглядаЊться, перевЄряЊться що вибЄрково, а що пЄдряд. ПеревЄрили й позакласну роботу: виховний план, виховнЄ години, учнЄвськЄ щоденники, робота з батьками та Єнше.
      Повертаюся зЄ школи - говорити не хочу. Наташа бачить мЄй стан - стараЊться заспокоNoти, чимось допомогти.
      
      Та ось Є в ПопЄльнянську школу завЄтала комЄсЄя. Тепер Наташа на собЄ вЄдчула NoNo. На кожному уроцЄ з мЄсця чи бЄля дошки Noй доводиться вЄдповЄдати, виручати клас (була у 8 класЄ). Ставлення до вчительськоNo професЄNo рЄзко змЄнюЊться - нЄколи не бути Noй вчителем, не хоче все життя "трЄпати" нерви.
      КомЄсЄя поNoхала, спокЄйнЄше стало в школЄ, заспокоNoлась Є Наташа.
      
       72
      Проходить якийсь час Є вона знову за своЊ: "А все-таки треба, мамо, комусь вчити дЄтей. То чому б не менЄ? Доведеться не зраджувати своNoм дитячим мрЄям".
      ЗакЄнчила школу - аби поступити в педЄнститут. За станом здоров"я очей ми вЄдмовляли Наташу вЄд NoNo задуму, але не здавалася.
      Поступала раз - не добрала бала. ПЄшла в колгосп на роботу (вагаром) заробляти робочий стаж. ЗахворЄла (боткЄна). ПоступаЊ другий раз - знову не добрала; сердиться, нарЄкаЊ на нас. ПЄшла працювати лаборанткою у своNoй школЄ. ПоступаЊ третЄй Є йде працювати старшою пЄонервожатою в ЖовтневЄй школЄ.
      Тепер ми разом Noдемо на роботу й з роботи. Через рЄк запропонували мЄсце вчителя росЄйськоNo мови та лЄтератури (NoNo любиме) в њрчиках.
      Минуло два мЄсяцЄ декретноNo вЄдпустки. Взяла ще на рЄк безоплатноNo по догляду дитини. ЗакЄнчилась Є ця. Треба йти на роботу. Де подЄти дитину? Хто буде нянчити? СвЄтунЄна прабаба погоджуЊться, тЄльки при умовЄ, якщо Наташа платитиме Noй половину своЊNo зарплати.
      Довелося менЄ кидати роботу, йти на вислугу в 53 роки Є забрати СвЄтуню пЄд свою опЄку, в своNo обЄйми (безкоштовно). Одержувала я 52 крб. Поки не виповнилося 55 рокЄв, тобто пенсЄйний вЄк. ТодЄ нарахували 120 крб.
      СвЄтуня нЄяк не хоче спати сама в лЄжечку, неспокЄйна, капризна. Лежить тихо, поки розповЄдаю казку. ОчЄ закритЄ, немов би спить. Ѓду навшпиньках до дивана, щоб собЄ лягти. Ще не вмостилась, як слЄд, моя СвЄтуня вже стоNoть у своЊму лЄжечку, простягаЊ рученята: "На мене! На мене!"
      Що робити? - Доставляю до дивана 3 стЄльцЄ, кладу подушки, зверху одЄяло Є лягаЊмо вдвох спати впоперек дивана. Я впевнена - тепер не впаде, хоч Є засну. Вона засинаЊ лише тодЄ, коли лежить на моNoх грудях в обЄймах. Так Є спимо. Легенько зсуну з себе - вона в крик. Виспалась бабуся - що й казати!
      Тепер на моNoх плечах хворий чоловЄк (захворЄв ще перед Наташиним весЄллям), хвора 78-рЄчна моя мама Є маленька дитина. Сама ж "здорова, як коняка".
      Мама не встаЊ з постелЄ (правда пролежала вона в мене всього три мЄсяцЄ, перед цим лежала в лЄкарнЄ), дитина почала дибати (все
      
      73
      закидала лЄвою нЄжкою вбЄк), чоловЄк тЄльки курсуЊ за маршрутом по двЄ-три недЄлЄ: ПопЄльня-Житомир-ПопЄльня-КиNoв. Весело менЄ жити!
      
      ПЄдходить осЄнь. 30 серпня помираЊ моя мама. Зять NoNo в ЖитомирЄ в лЄкарнЄ. ВЄдчуваЊ вЄн щось недобре, проситься вЄдпустити додому на однЄ сутки. Якраз встигаЊ на похорон тещЄ. ПЄсля похорону зразу в лЄкарню.
      Я з маленькою дитиною починаю копати картоплю. Та це пЄвбЄди. Колись моя мама розповЄдала, що копала картоплю зЄ мною, коли було всього 2,5 мЄсяцЄ, та ще й у чужих людей - на заробЄтках. Каже, нагодую, положу на мЄшечку в холодку пЄд соняшниками, а сама копаю.
      МоNoй пЄдопЄчнЄй вже бЄльше року. Вродила картопля тодЄ, як... сливи. З усього городу зЄбрала аж 12 вЄдер. Але перерити ж треба.
      Одного дня винесла манеж на город, накидала Єграшок, посадила свою СвЄтуню Є взялася до роботи та недовго. Моя мала внучка встала на ноги Є давай тормозувати манежем, поки не перекинула, а сама виповзла з нього. Плаче, проситься на руки. Взяла NoNo й сама плачу.
      Дивлюсь на подвЄр"я - своNoм очам не вЄрю: сЄм дЄвчаток, моNo ученицЄ-шестикласницЄ приNoхали менЄ на допомогу. Попросили дозвЄл у своNoх батькЄв, щоб пЄсля урокЄв вЄдвЄдати мене. Того дня учнЄ 5-8 класЄв йшли на колгоспне поле збирати помЄдори. МоNo дЄти надЄялись, що новий класний керЄвник вЄдпустить Noх, та де там. Навпаки, заборонили. ЗмушенЄ дЄти йти на поле. Працювали добре, щоб швидше виконати норму. ПриNoхали ще й з гостинцем - попросили у бригадира велику головку капусти.
      МоNo дЄти одягненЄ в шкЄльних формах, адже вони Noхали в гостЄ, а тут вирЄшили копати картоплю. Треба в щось переодягти дорогих моNoх гостей. Та проблеми в цьому нема. Розчинила дверцЄ шафи, витягла одяг своNoх бувших школярок-дЄвчат - вибирайте, котре кому до вподоби чи пЄдЄйде. Тепер лопати Є на город. СусЄди тЄльки зглядаються та перешЄптуються. ПЄсля роботи повечеряли, попросила ВЄктора (батькового брата), щоб завЄв на автобусну зупинку (тодЄ вона знаходилась в лЄсЄ) Є посадив дЄтей. ПЄсля цього "вЄзиту" моNo учнЄ, маленькЄ друзЄ часто приходили по 3-5 чоловЄк.
      
      74
      Пам"ятаю взимку прийшли вп"ятьох. Я хвора - грип. БЄля мене моя СвЄтуня граЊться на диванЄ. В хатЄ не прибрано, посуд не митий. Взялися дЄвчатка до роботи: навели в хатЄ порядок, наварили картоплЄ; кофе з молоком, пряники, цукерки - це вони любили - завжди в мене були. Гукнули того ж дядька ВЄктора до мене, знову я попросила, щоб завЄв дЄтей Є посадив у автобус, потЄм прийшов "прозвЄтуватися".
      ПЄзнЄше приходили не лише дЄвчата, але й хлопцЄ за порадою, з проханням допомогти розЄбратися у своNoх юнацьких почуттях чи сЄмейних справах.
      
      Зима. Ми вдвох з СвЄтунею сидимо в хатЄ. Але ж треба натопити (топили дровами), Noсти зварити, як треба, то Є в магазин (добре, що близенько), чи за молоком до сусЄдки сходити. Залишаю дитину в манежЄ, щоб не наробила якоNoсь бЄди, а сама - одною ногою на дворЄ, другою - ...
      
      Пам"ятаю, посадила малу в манеж, накидала Єграшок, а сама до баби Саньки за молоком. Манеж присунула до самого дивана й пЄдперла табуретком, щоб не перекинула. СпокЄйна: моя дитина в безпецЄ. ПрибЄгаю (я завжди не ходила, а бЄгала - так говорили сусЄди) Є що я бачу: манеж пустий, диван також, а моя внучка сидить на столЄ (вЄн припирав до дЄвана) щось бурмоче, у руках держить вирваного з риночки вазона, котрий стояв на вЄкнЄ й обриваЊ листочки. Мабуть, ворожила: скоро прийде бабуся чи нЄ.
      В душЄ похололо... Як вона викарабкалася з манежа на диван, на стЄл Є не впала, хвалить Бога. ПЄсля цього старалася не кидати одну в хатЄ. Куди йду - беру з собою.
      Та хЄба за всякою дрЄбницею будеш тягнути NoNo. Кожен раз взути, вдягнути, бЄльше часу потратиш на це, нЄж зробиш щось. Наташа, NoNo мама, в њрчиках - заробляЊ грошЄ. На вихЄднЄ приходить до нас, ЄнодЄ серед тижня вирветься.
      ВирЄшила я свою СвЄтлану кидати на полу. Вона вже дибала по-маленьку. З полу все приберу, щоб мала не наробила збиткЄв.
      Випав снЄг, при тому глибокий. Треба хоч якусь стежку прочистити. Ото пЄсля снЄданку, прибравши всЄ (на мЄй погляд) кухоннЄ речЄ, котрЄ могли б зацЄкавити СвЄтуню, розстелила на полу
      
      75
      одЄяло, Єграшки, сама пЄшла. Раз-пораз заглядаю у вЄкно, прислухаюся, чи не плаче дитина. НЄ - Є я спокЄйна.
      Через певний час заходжу в хату й шукаю очима дитину.
      Вона знайшла собЄ роботу Є сопучи виконуЊ NoNo. Добралась до кухонного столика, вЄдчинила дверцЄ Є все звЄдти витягла на пол. Чашки, тарЄлки, хлЄб Є зупинила свЄй погляд над кастрюлькою, в котрЄй були коржЄ з маком. Ми снЄдали ними. Видно, вони Noй сподобалися. То ж СвЄтуня й смакувала мовчки залишками снЄданку. Рученята, маленьке личко - рябе вЄд маку. ОднЄ очицЄ блищать вЄд задоволення. Побачила мене - щось белькоче. " - Е - е - е, -вирЄшила я, - моя дитина тепер сама собЄ шукаЊ Noжу. Ясно: голодна не буде".
      
      Росте моя СвЄтуня, допитливе дитя. В чотири роки знала всЄ букви й цифри, складала слова з окремих букв, у п"ять читала, рахувала в межах 100, додавала й вЄднЄмала в межах 10-20.
      Книжок дитячих було багато, але вона ними не захоплювалась. Дитячий вЄршик вивчити - проблема. Не тому, що не могла запам"ятати, нЄ. Вона любила й запоминала вЄршЄ, прозу з пЄдручникЄв шкЄльноNo програми. Любимою книжкою у п"ять рокЄв була хрестоматЄя 8 класу з украNoнськоNo лЄтератури. ЦЄкавилася творами Т. Шевченка, Л. УкраNoнки, КвЄтки-Основ"яненка, П. Котляревського, а також любила М. Лермонтова, О. ПушкЄна.
      Зорову пам"ять вона мала прекрасну. Знала й сама вЄдшукувала потрЄбну Noй сторЄнку. Уривки Т. Шевченка "Причинна" читала напам"ять. Водить пальчиком Є декламуЊ, а сама дивиться зовсЄм в Єншу сторону. Знала уривки "ТополЄ", "Думи моNo, думи" та Єнше. Бувало в ночЄ проснеться, тормозуЊ мене: "Бабусю, а хто написав "Еней був парубок моторний Є хлопець, хоч куди козак...". вЄдповЄм Noй, спи. Через хвилину-другу запитуЊ: "А що написав КвЄтка-Основ"яненко?.. А пам"ятаЊш: "Скажи-ка, дядя, ведь не даром Москва спалённая пожаром, французам отдана..." Є декламуЊ далЄ.
      Перед сном замЄсть казки вона читала напам"ять Л. УкраNoнки вЄрш "НЄч темна людей всЄх потомлених скрила пЄд чорнЄ широкЄNo крила, погасли вечЄрнЄ вогнЄ, усЄ спочивають у снЄ..."
      ЃнодЄ просить вночЄ увЄмкнути свЄтло, а сама щось шукаЊ пЄд подушкою - то вона звечора поклала пЄдручник украNoнськоNo
      
      76
      лЄтератури з 8 класу, захотЄлось читати. Нагримаю - спи.
      З часом моя внучка стала складати сама якЄсь оповЄдки на основЄ своNoх уявлень, переконуючи мене в реальностЄ.
      Так, наприклад, розповЄла, що до неNo в гостЄ приходив Олень з нашого лЄсу, показуЊ менЄ, котрою стежкою йшов. Каже, що вЄн на своNoх рогах нЄс променЄ сонця; повЄльно ступав, щоб не розгубити Noх. А вони були рЄзнЄ: довшЄ й коротшЄ, жовтЄ й зеленЄ, синЄ й червонЄ. Прямо з лЄсу прийшов на подвЄр"я, зупинився ось тут, бЄля хлЄва й запитуЊ, що я робитиму сьогоднЄ. Я збиралася варити борщ, але не знаю добре, що туди кидати. То ж вЄн мене й навчив.
      ПЄзнЄше розповЄдала, що Олень запросив NoNo в гостЄ. Там познайомив з лисицями, жирафами (у нас у лЄсЄ жирафи!).
      НавЄть сонце до неNo приходило в гостЄ. Хоч вона його не кликала, але частувала.
      Любила мала СвЄтуня грати в Єгри повара: пекла, варила. НасправдЄ, раз сама зварила у пЄвлЄтровЄй кастрюльцЄ борщ з усЄма його компонентами Є пригощала нас. Борщ був дуже пересолений, я розкритикувала NoNo (що дуже неправильно поступила: моя п"ятирЄчна повариха образилась Є бЄльше не варила - вЄдбила я в неNo охоту до цЄЊNo так важливоNo для жЄнки професЄNo).
      Коли я щось пекла, моя внучка була завжди поруч мене: брала кусочок тЄста й мЄсила з нього, що хотЄла. Обов"язково клала свЄй вирЄб на деко, потЄм спечене шукала й смакувала.
      Завжди вона уважно спостерЄгала, як я мЄсила тЄсто. ЃнодЄ бабЄ ОксанЄ, котра часто няньчилася з нею, робила зауваження, мов: "Моя бабуся мЄсить тЄсто у мисцЄ, а ви в кастрюлЄ. Це неправильно", - доводила маленька кухарка.
      Любила сервЄрувати стЄл та приймати уявних гостей. Коли Noй бувало скучно, вона виставляла з серванта тарЄлки й тарЄлочки, фужери, чарки, чашки, вилки, розкладала все це на стЄл Є "трапезувала зЄ своNoми гостями".
      ВЄд свого дЄдуся вчилася майструвати. Дасть вЄн Noй цвяшкЄв, маленького молоточка, кусочок якоNoсь дощечки чи фанери Є вдвох працюють (кожен робить своЊ).
      Одного разу дЄдусь десь вЄдвернувся. СвЄтлана залишилась сама з коробкою новеньких блискучих цвяхЄв. Не довго думаючи, малий "майстер" давай забивати цвяхи в землю на стежцЄ (це ж легше, нЄж
      
      77
      в дошку). Скоро коробочка з-пЄд цвяхЄв спорожнЄла, а внучка задоволено дивилася на голЄвки цвяхЄв, що виблискували на сонцЄ.
      МЄж внукою Є дЄдусем було взаЊмне порозумЄння. ВЄн виконував усЄ NoNo забаганки.
      
      В школу пЄшла пЄдготовленою: читала, рахувала, усно складала невеличкЄ розповЄдЄ на заданЄ мною теми, писала лише друкованими буквами. Тому в пЄдготовчЄй групЄ (так званий нульовий клас) Noй нЄчого було робити.
      Вчителька, нажаль, недалека. Не звертала на неNo уваги (слЄд було додатково нагружати дитину). Це призвело до того, що учениця стала втрачати Єнтерес до школи. Довелося менЄ поговорити з нею на цю тему.
      ВсЄ учнЄ-нульовички ранЄше ходили в дитсадок, отож знали один одного, дружили мЄж собою. СвЄтуня нЄкого не знала, бо в дитсадок не ходила. Вони для неNo були нецЄкавЄ, байдужЄ. Не хотЄла з ними навЄть Noсти в столовЄ.
      Одного разу на великЄй перервЄ бЄжить моя дитина додому. Ще вЄд фЄрточки шепче: "Заховай мене, бабусю, заховай!"
      - Що трапилося? - запитую. - Тебе хтось обЄдив чи ти когось?
      - НЄхто мене не обЄдив, але бЄльше в школу я не пЄду.
      Беру NoNo за руку Є йдемо в школу. Виявилось: на перервЄ дЄти йшли в столову. Моя внуця вЄдмовилася Noсти, бо "моя бабуся варить не таку юшку, цЄЊNo я не буду Noсти".
      Вчителька й повариха наполягали, щоб Noла. ТодЄ СвЄтлана пЄшла на брехню, попросила дозволу в туалет. Вийшовши Єз столови, вона рванула додому, аби вЄдстали вЄд неNo цЄ "назойливЄ" тьотЄ. Ледве ми умовили NoNo випити чашку чаю з булочкою. Я домовилася з учителькою не примушувати NoNo до NoжЄ. Як бачите, дЄвчинка була не з простих. Вже тодЄ заявляла про свЄй характер, хотЄла робити й жити на свЄй розсуд. Це дало свЄй вЄдбиток у дорослому вЄцЄ.
      Часто ми Noздили з нею в КиNoв. Купляла я Noй все, що хотЄла вона. В нашу дорогу черговий раз мама Наташа дала своNoй доцЄ 5 крб. Ходили ми Крещатиком, пригощалися заказами моЊNo внучки.
      Та раптом щось надумала вона, почала вимагати в мене "своNo грошЄ".
      
      78
      - Для чого вони тобЄ? Що купити? - допитувалася я.
      - Дай менЄ моNo грошЄ, - вимагала вона. - МоNo грошЄ, що захочу, те й куплю. Хоч би в мусорний ящик викину.
      Змушена я була вЄддати. Заходимо в "Дитячий свЄт". ПЄдходить моя СвЄтуня до готового одягу й переглядаЊ платтячка. Вибрала, помЄряла, пЄдЄйшла до каси - заплатила за покупку. Здачу вЄддала мовчки менЄ.
      Дома всЄм хвалилася, що сама купила плаття за "своNo" грошЄ.
      По закЄнченню нульовочки весною поNoхали ми з СвЄтунею в ЃллЄчЄвськ на Чорне море: Noй вирвали гланди й порекомендували подихати морським повЄтрям.
      Виряджаючи нас, дЄдусь купив своNoй любимицЄ дитячих книжечок Є на дорогу дав 25 крб. Щоб я не купляла там, вона запитувала, чи багато ще NoNo грошей в мене. Неначе ми жили тЄльки за тЄ грошЄ. Це був останнЄй його внесок у СвЄтланине життя. Повернулися ми з моря - вЄн був тяжко хворий Є через сутки помер.
      Боляче переносила внучка смерть свого дЄдуся. Бувало, вЄзьме його велику фотографЄю, поставить на столЄ перед собою Є сидить в задумЄ, поки хто-небудь не вЄдверне NoNo увагу.
      
      ВеликЄ надЄNo покладала я на свою внучку, але, на мою думку, вона не оправдала Noх.
      
      Час не стоNoть. Все змЄнюЊться. ЗмЄнюЊться Є СвЄтуня. ЃнодЄ щось менЄ не подобаЊться в NoNo дЄях чи поведЄнцЄ, я кажу:
      - А мама твоя Є тьотя Клава так би не зробили.
      Вона менЄ у вЄдповЄдь:
      - Бабусю, я не вашоNo породи. Це не той час. Вони самЄ собою, а я - це я.
       Або зауважую, що треба зробити Єначе Є раджу, як краще. Вона ж знову своЊNo: "Якщо зроблю по-твоЊму, то це буду не я, то буде не моЊ".
      
       ЗЄ своNoми поглядами на життя так вона Є залишилася по сьогоднЄшнЄй день; на свЄт дивиться по-своЊму, своNoми очима. Ѓ нЄхто NoNo не переконаЊ, хЄба що... (але змовкну). Часто я не розумЄю NoNo свЄтобачення. Можливо тому, що я постарЄла, вЄдстала вЄд життя, ох як вЄдстала...
      
      79
       Та я вже змирилася (мушу!) з NoNo фЄлософськими роздумами, бажаннями захмарними, та врештЄ-решт з NoNo "козиними" вибриками.
       Але попри всЄ недолЄки в характерЄ СвЄтлани, вона маЊ добре серце, не байдужа до людського горя, готова прийти на допомогу (якщо це в NoNo силах), особливо чужим.
       ВЄрю я, що Є Noй допоможуть.
       СвЄтуня, не опускай руки. Бажаю високого злету! Я надЄюсь, що прийде твЄй час. МайбутнЊ в твоNoх руках. Одначе, як мовить прислЄв"я: "Не спи, небоже, то й Бог поможе". Хай допомагаЊ тобЄ Бог.
      
       Повиростали моNo дЄвчата, у кожноNo своЊ життя, своNo проблеми. Все це я розумЄю Є нЄяких претензЄй до них не маю, не обЄжаюсь (поки що). Прийде час - вони постарЄють. Такий закон природи. Аби Noм було добре, щоб здоровЄ були, у щастЄ й дружбЄ жили.
       Таке бажання кожноNo матерЄ, Є моЊ також. ВеликЄ надЄNo покладала я на них. У мене Noх троЊ - Клава, Наташа Є СвЄтлана. Ѓ всЄ вони рЄзнЄ. Я пишаюся ними. МенЄ не доводилося за них червонЄти нЄ в школЄ, нЄ на вулицЄ.
       Звичайно, були рЄзнЄ негаразди, як з усЄма дЄтьми. Неодноразово батько моNoх дЄвчат зауважував: "Що ти носишся з ними, як мала дитина з цяцькою".
      
       З самого дитинства Клава видЄлялася своЊю самостЄйнЄстю, допитливЄстю, тому я пророкувала Noй велике майбутнЊ. Одначе, вона не використала, до кЄнця не розкрила своNoх можливостей. А може, я переоцЄнила NoNo здЄбностЄ... ця слЄпа материнська любов ЄнодЄ призводить до того, що доводиться пЄзнЄше за неNo розраховуватися гЄрким розчаруванням.
      
       В НаташЄ я бачила своЊ продовження: це Є хворобливЄсть, боягузтво, невпевненЄсть у своNoх силах, потяг до стабЄльного тихого життя з думкою: "А що про мене люди скажуть?" Але за останнЄ роки вона дуже змЄнилася. Це не та Наташа, яка була 10-15 рокЄв тому. Скромна, сором"язлива, лагЄдна, з м"яким характером перетворилася на (я б сказала) жорстку, ображену, дЄлову жЄнку.
      
      80
      Умови життя змЄнили NoNo. Як кажуть: "Буття визначаЊ свЄдомЄсть". Мабуть воно так Є Њ.
       Але я люблю NoNo й таку. ВсЄх трьох люблю такими як Њ, бо всЄ моNo.
      
       СвЄтлана - цЄлковита протилежнЄсть своNoй мамЄ. Я Є донинЄ не можу зрозумЄти цю третю мою "доньку". Вона й сама каже, що не нашоNo породи. А чиЊNo? Ох, ця порода...
       џй або все, або нЄчого. Вона - двЄ крайностЄ, два протилежнЄ полюси, середини не признаЊ, немаЊ компромЄсу. Хоч Є гЄрше, але NoNo. До великоNo води не допливла (поки що!), а в мЄлкЄй не хоче барахтатись, не хоче змиритися.
       Оця самобутнЄсть моЊNo СвЄтунЄ й призводить до такого життя, яке вона зараз маЊ. А могло бути зовсЄм Єначе як на роботЄ, так Є в особистому життЄ. Не знаЊ, чого вона хоче... Та пора б уже! - Це мене хвилюЊ.
       Свою енергЄю, свЄй розум (на мою думку) вона направляЊ не туди, де треба. Та й захоплення NoNo якЄсь чудернацькЄ, не стандартнЄ. А порад нЄчиNoх не признаЊ.
       Проте життя йде, його не зупинити. Треба ж на чомусь поставити крапку. ВсЄ ми хочемо бачити NoNo веселою, здоровою, щасливою, успЄшною, щоб Є нам було радЄсно. Я хочу бачити NoNo такою, якою уявляла в дитинствЄ. Вона менЄ завжди каже: "Бабусю, чекай!". Ѓ я чекаю. Та чи усмЄхнеться моя доля дочекатися цього? Дов би Бог!
      
       Зима мого життя набираЊ обертЄв. То ж треба бути до всього готовим, всЄ пЄд Богом ходимо, всЄ жити хочемо, як би не було важко.
       Народилася я в селЄ ПопЄльня, виросла Є прожила вже в ньому 80 рокЄв. Прожила формально Є юридично, але не прожилося душевно. Чужою була серед своNoх, бо не жила NoхнЄми радостями й смутком, болями. Мене цЄкавило життя навколишнЄх сЄл (МиролюбЄвки, Жовтневого), де я працювала, де проводила буденнЄ й святковЄ днЄ. Туди я щоранку спЄшила, додому поверталася непоспЄшаючи, коли прийдеться. Робота в мене була завжди на першому мЄсцЄ, домашнЄ - потЄм (погана мати Є господиня).
      
      81
       Там, по чужих селах, пройшла моя молодЄсть Є зрЄлЄсть, дожила й до пенсЄйного вЄку. Там залишилися моNo добрЄ знайомЄ, товаришЄ, моNo друзЄ.
      
       В своЊму життЄ я наробила багато помилок, хоч пЄзно це зрозумЄла. Але пройдене не повернути. Та й для чого?
       Як бачите, життя моЊ не було яскравим, багатим, а навпаки, незамЄтним, буденним, скромним, просто сЄреньким. ВинуватцЄв немаЊ - як зумЄла, так скувала свою долю.
      
       Перегортаю передостанню сторЄнку свого життя, обриваю нитку тЄнЄ в моЊ минуле...
      Не пелюстками рожевих квЄтЄв встелена була моя дорога. Не була вона широкою, а життя - солодким. Весна, осЄнь - непролазна грязь, взимку - снЄг, мороз. Завжди не лише взуванка, а й ноги мокрЄ, холоднЄ, а душа покрита мороком смутку. Та мовчки терпЄла, зносила все, що Бог давав, всЄ сЄмейнЄ незгоди, житейськЄ проблеми.
       Часом вЄрила в краще майбутнЊ, та так в надЄNo все життя пройшло. Тому хочеться, щоб моNo дЄти, внуки жили краще, мали те, чого менЄ Бог не дав, чи не зумЄла взяти.
       Все пережите й прожите мною вЄдлунюЊться гЄрким щемом глибоко в серцЄ. Моя життЊва стежка доходить свого кЄнця. Прийде час, Є вона розтвориться невидимЄстю в Єншому вимЄрЄ.
       Та як би воно не було, а жити хочеться, бо свЄт гарний.
      
      
      
      Хай вас Бог береже, дорогЄ моNo
  • Оставить комментарий
  • © Copyright Сябрук Светлана Александровна (roshanak@rambler.ru)
  • Обновлено: 07/10/2014. 178k. Статистика.
  • Дневник: Украина
    •  Ваша оценка:
    Связаться с программистом сайта
    "Заграница"
    Путевые заметки
    Это наша кнопка