Кожен з нас народжуЊться неповторною особистЄстю. У кожного з нас своЊ призначення, своя доля, своЏ мрЄЏ. Ще в глибокому дитинствЄ, незатьмареному соцЄальними та моральними принципами суспЄльства, ми вЄльнЄ у своЏх вчинках, думках та бажаннях. Саме тодЄ потрЄбно починати боротися за своЊ Єснування, за право жити на власний розсуд Є йти своЏм життЊвим шляхом.
Звичайно, що в дитинствЄ ми беззахиснЄ та ранимЄ, але як же хочеться, щоб нашЄ батьки захищали нас Є нашЄ мрЄЏ вЄд свЄту в який ми приходимо. Хоча б деякий час, поки ми не змЄцнЄЊмо фЄзично та духовно, щоб стати самим на ноги. У практичному життЄ, зазвичай, нашЄ батьки захищають свЄт вЄд нас, себе вЄд нас, нас вЄд нас, вЄд нашого власного голосу "Я", але аж нЄяк не навпаки. Вони усЄма силами, якЄ даЊ Џм батькЄвська любов, намагаються нас змЄнити, перевиховати, з надЄЊю, що колись ми здЄйснимо ЏхнЄ мрЄЏ, сподЄвання, надЄЏ, досягнемо ЏхнЄх цЄлей. Ми для батькЄв поволЄ стаЊмо Єнструментом втЄлення свого нездЄйсненного. По тЄм до батькЄв пЄдключаЊться час, стороннЄ люди, подЄЏ...
А скЄльки ж могло б вирости надзвичайних особистостей, якби Џх не кремсало життя на кожному кроцЄ.
Наша боротьба, зазвичай, завершуЊться банально. З вЄком ми обростаЊмо коростою забобонЄв, Єдей, принципЄв, страхЄв та правил суспЄльства, стаЊмо бЄльш покладистими, слухняними. Ми боЏмося лишнЄй раз зЄткнутися з неприЊмностями, осудженням, докором, нерозумЄнням. Ми боЏмося страждань Є болю.
З плином часу ми осуваЊмося, скоряЊмося, змиряЊмося Є втрачаЊмо надЄю досягнути своЏх мрЄй. Ми просто зливаЊмося з сЄрою масою таких же, як ми Є потихеньку доживаЊ мого свого вЄку, як усЄ.
А була ж мрЄя. Була цЄль. Були сили, надЄя Є вЄра...